Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

За сараєм стріляли. Чонівець зліз з горища, став стягати кулемет.

Побачивши, як старанно перев'язали товариша, похвалив:

— Молодець, дівчина! Гарного тобі жениха, як оцей красень,— показав на Іванка.— А може, вступиш до нашого ЧОНу?

— Ні, дядечку, ні,— відповіла дівчина.— Батьки не дозволять.

Чонівець нахилився над пораненим. Заговорив до нього:

— Товаришу Чуб, ти чуєш мене? Міняємо позицію. Ти залишишся тут. При тобі хороші люди. Я з кулеметом недалеко буду. Чуб, ти чуєш мене?

Чуб мовчав. І невідомо було, чує він чи, може, знепритомнів.

— Ой, як йому, бідному, важко, — промовила дівчина і попросила Іванка, щоб приніс води.

До криниці було далеко. Над станицею гриміло, бухало. Тріщали постріли, лементували люди.

Іванко пішов по воду.

Дівчина обмила Чубові лице. Напоїла його. Він розплющив очі, довго дивився на неї, а тоді мовив:

— Дякую, сестричко... Буду жити... Хоробра ти...

Вона розсміялася.

— Ой дядечку, таке скажете. Знайшли хоробру. Коли рябоконівці почали палити з рушниць, я так перелякалася... Біжу, сама не знаю куди. Батько заліг у канаву. Мене туди тяг, а я вирвалась та біжу, біжу... Чонівець перейняв та упхнув до цього сарая.

— І добре зробив чонівець!— обізвався Іванко.— Інакше я б уже ніколи не побачив тебе,— він ступив до неї, взяв її за руку.

Дівчина підвела очі, але одразу злякано вихопила руку.

На порозі сарая стояв козак у короткій черкесці з сірого сукна, які носили фронтовики. Поли — обгорілі, забруднені чорним лиманським намулом. На голові шапка золотистого каракуля, вся у реп'яхах. На ній широка біла стрічка.

— Стояти! — вигукнув. Він опустив обріз, збив шапку на потилицю, — Чонівець? — запитав у дівчини, показуючи на Іванка. — Залицяється?

— Ні, не чонівець! Ярмарковий. Коня продавав. Тут ховався. Чонівці повтікали. Тут лише мирні люди.

— І це мирний? — криво посміхнувся рябоконівець, вказуючи на Чуба.— Мирний і поранений?..

— Стріляли. Зачепило,— відповіла дівчина.

— Не знаєш, так не захищай бандитів. Я добре знаю цього комуніста. Спіймався, голубчику...

Чуб підвів голову, промовив саркастично:

— Пан учитель у новій ролі. Я догадувався, але все вагався. Жаль, пізно взнав.

Рябоконівець підняв обріз і випалив у груди чонівцю. Чуб поник головою. На порозі з'явилося ще кілька лиманників.

Дівчина схопилася за голову, крикнула:

— Ти, ти?.. Як ти міг пораненого?.. Лежачих не б'ють!

— Жалієш червоного? Комуніста? Жалієш недобитого, так я стоячого прикінчу.

Дівчина метнулась, затулила Іванка собою.

— Не смій! Не чонівець. Коней продавав на ярмарку. Сама бачила.

Бандит опустив обріз.

— Хай живе. Сам батько Рябокінь вирішить, як із ним бути. Ану, виходь, субчику...

Іванко зло огризнувся:

— Я тобі не субчик, а кубанський козак.

Коло дверей засміялись. Один єхидно промовив:

— Ти диви, яке воно гостре. Можна подумати, що й справді козак.

Перший рябоконівець пильно подивився на Іванка, процідив крізь зуби:

— А правда, може, воно й козак. Хлопці, відведіть. Хай на нього горбань подивиться.

— Добре, батьку, відведемо, — загомоніли коло дверей. Підняли гвинтівки на Івана, — Ану, виходь.

— Іди, іди, козаче,— промовила дівчина, бачачи, що Іванко не рушає з місця.;— Чому тобі не піти? Іди сміливо.

Іванко кивнув дівчині й пішов із сарая. Уже на подвір'ї, почув, як рябоконівець сказав дівчині:

— Ну, тікай звідси і ти. Та більше по ярмарках не шастай.

Навколо ярмарку стояла варта Рябоконя. На цирковому помості — бородатий козак з білими погонами на плечах. Махав нагаєм і вигукував:

— Комуністам кінець! Москву голодом зморимо! Хліба Москві не давайте! Везіть у плавні!

Наблизившись до натовпу, Іванко впізнав промовця й так здивувався, що на мить зупинився. На помості стояв колишній отаман станиці Немирівської Степан Тимошенко. На станиці ходила чутка, яку розпустив його молодший син Юхим, буцім подався до Києва відвідати рідню, занедужав і лежить у лікарні. Аж він ондечки, у плавнях.

«Як розпатякався, розпустив язика, — подумав Іванко, слухаючи погрози Тимошенка. — Невже у Москві такий голод, що люди мруть? Невже справді білі повернуться, що Тимошенко не побоявся показатися на люди? А щоб тобі заціпило!»

Бандит штовхнув його дулом межи плечі:

— Не спиняйся!

Іванка привели до залізничної будки. Тут на кріслі сидів білий офіцер. Був затягнутий у черкеску білого сукна. На голові біла шапка. На грудях високі газирі висвічували позолотою. Зброя оздоблена сріблом, золотом та чорною насічкою. Здавалося, вирядився на весілля. Крутив чорний вус. Опік Івана ненависним поглядом.