Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— А ти куди, халамиднику?! Рано тобі пити! — крикнув Луняка.

— Хіба я пити?—виправдувався Іванко.— Повеселитися хотів, — поривав очі на козака-гультяя.

— Кажу, сядь.

Іванко послухався, сів на гарбу. Луняка придивився до танцюриста і здивовано проказав:

— Ба, та це ж Сашко Татарка гуляє. Що чортів козарлюга витворяє! — Помовчав, доки танцюрист порівнявся з гарбою, тоді гукнув:— Гей, Сашко! Односум! Чого так рано загуляв?

Танцюрист зупинився. Витер мокрого лоба, гукнув до оркестру:

— Стій, музики! Балакати буду з козаком.—- Він підійшов до воза, підняв руки,— Дивись, яка оказія! Гавриле, та це ж ти! А я думав, що загинув у горах. Давай же почоломкаємося, братику.

Він стрибнув на гарбу, схопив у обійми й розцілував приятеля.

— Гавриле, братику! Я уже продав коней. Добре про-. дав. Гуляю! Нехай пам'ятає вся Єйська округа,, як гуляв Сашко Татарка! Гавриле, кидай усе к бісовій матері та їдьмо зі мною. Гей, славно погуляємо! Пам'ятаєш, як ми в Багдаді гуляли? їдьмо, Гавриле! Музики, грай туш! Бо це перед вами мій друзяка, славний козак Луняка Гаврило!

Музики заграли. Татарка все просив:

— Гавриле, уваж. Ох і потанцюємо!

— Не можу, Сашко. Треба валці раду дати,— відповів Луняка і вказав на довгий хвіст із гарб.

Коли Татарка, натовп і бричка з вином минули гарби, Луняка вилаштував свою валку в один ряд. Викинули стяг на високій щоглі. Під вітром залопотіло довге полотнище, забіліли літери: «Станиця Немирівська!».

Збіглися люди подивитися на нових коней. Усі милувалися його молодим жеребцем, що звався Паничем.

Високий огир стояв, перебираючи стрункими ногами. Зелені очі горіли полум'ям. Сердито вимахував головою, дугою гнув довгу шию.

Кругам прицмокували, ахали, хвалили коня.

— За мільйон не віддасть красеня!

— Продаєш а чи міняєш?

— На такому тільки богові їздити!

— Хазяїне,, що хочеш бери! Жінку віддам. Продай!

Гордий та щасливий, Луняка, ховаючи посмішку в: довгі

вуса, стримано відповідав:

— Не продаю. Купи оцих, — показував на тройку добрих робочих коней, прив'язаних до задка гарби. Вони були з доброї породи кумиків, але проти Панича здавались нікчемними.

— Купіть мого! Купіть! Огонь, а не жеребець,— хвалив свого коня Кузьма Гайдай, що вже встиг добре хильнути.

Він відв'язав коня, видерся на його гострий хребет і погнав вулицею, погикуючи на роззяв. Заморивши коня, Гайдай зіскочив на землю:

— Купіть! Не дивіться, що худий. Худий тому, що дуже швидкий. Він як розбіжиться, так тридцять верст скаче, і ніяк його не зупиниш. Купіть!

. Кінь стояв, понуривши голову. Нижня губа відвисла, важко поводив боками. Один козак підняв йому голову, подивився на зуби і відступив.

— Добра конячина. Добра. Купив би, та не можу....

— Чому не можеш? Бери, недорого прошу,— насідав Гайдай.

— Ні, діду, ніяк не можу.

— Чому не можеш? Бери!

— Взяв би, та боюся. Твій кінь скаче без упину по тридцять верств, а до моєї хати тільки двадцять. Проскочить мою хату.

Дужий регіт залунав навколо.

Луняка посміхнувся, дивлячись на Іванка, якого тягло туди, де вигукували комедіанти, крутилися каруселі, витинали музики. Простягнув Іванкові гроші й промовив:

— Візьми оці двісті керенок та біжи покатайся на каруселі, подивись кумедію. Гуляй, бо завтра ніколи буде...

Пробираючись крізь натовп, Іванко потрапив у гончарний ряд. Перед возами стояли цілі гори макітер, глечиків та мисок.

Коло полив'яних глечиків зупинилося двоє дівчат. Одна з них чимось вразила Іванка, не зводив з неї очей. Висока, гордовито тримала голову. А дивилася кудись далеко, поверх возів. Вона хитнула головою, і в її маленьких вухах гойднулися великі золоті сережки — блискучі півмісяці. Барвиста хустка ледве трималася на голові. Дві коси вибилися з-під хустини.

Він уже ні на що не дивився, лиш на цю дівчину. її гнучкий стан облягала червона спідниця. Рожева кофтина — мережана. На високих грудях — райдуга намиста, золоті дукачі. Дівчина цвіла, як червоний мак на полі.

Іванко стежив за нею, боячись проґавити мить, коли вона гляне в його бік.

Поряд з нею — низенька худорлява дівчина, вертіла перед очима розмальований глечик. Заглянувши в нього, чмихнула, аж загудів.

Іванко посміхнувся, білоброва, помітивши це, показала йому кінчик язика й відвернулася. Потім торкнула високу за лікоть, запитала:

— Тобі подобається глечик? Мені дуже. Гарний. У ньому можна і молоко подати, і узвар на покуті поставити, а то й квіти.