Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Висока стояла спиною до Іванка, майже не слухала, що цокотить подруга. Довгоноса штовхнула її:

— Не туди дивишся. Озирнись.

— Чого тобі, Милю?

— Чого, чого?.. А того, що отой роззява зараз проковтне тебе. Та глянь же...

Дівчина, що йому сподобалася, повільно повернула голову. Великі карі очі під крутими бровами обпекли Іванка.

Він похапцем скинув шапку і привітався до обох:

— Добрий день, дівчаточка.

Низенька задерла свого гострого носа і посипала, як горохом:

— Натягни шапку, патлатий, бо на сонці порудіє твій чорний чуб. Ми не попи і не попові дочки, щоб перед нами шапку ламати.

— Та я... — зніяковів Іванко, надіваючи шапку.

— Ото надів, так іди собі, куди йшов,— знову вона скоромовкою,— бо нам ніколи. Ми діло робимо, а не витрішки продаємо. Не заважай. А як захочеш нас побачити, то приходь позавчора на те саме місце, що й учора.— Вхопила подружку під лікоть, потягла її до гончара, який сидів під возом, гострим ножиком різав сало на тонюсінькі шматочки й кидав їх до рота. Вони стали торгуватися за глечик, а Іванко відійшов убік.

Він терся коло сусіднього воза, розглядав кухлята й макітерки та все позирав на дівчат. Дивувався з того, які вони різні. Одна висока, а друга низенька, одна розкішно, одягнена, а друга бідно.

Глечик, мабуть, коштував дорого, бо Миля поставила його, й дівчата відійшли.

Іванко рушив слідом за ними. Вони зупинилися коло ятки з жіночими прикрасами. Висока перебирала стрічки.

Навколо дівчат юрмився люд. Якась молодиця ніби ненароком притулилася до високої. Раптом простягла рукудо її кишені, висмикнула гаманець і стала боком. До молодиці підскочив рябий парубок у чорному картузі. Злодійка тицьнула йому гаманця. Рябий посунув між возами. Іванко наздогнав його, тихо, з погрозою сказав:

— Віддай гаманець...

Той підвів сірі очі. До репаної губи прилип недокурок.

— Не пхай носа куди не слід. Відкусять.

— Віддай гаманець, бо я тебе в землю втовчу. — Вхопив злодія за петельки й так сіпнув на себе, що той поточився, а Іванко вдарив його коліном у живіт і знову затряс за петельки. На спині злодія тріснула сорочка.— Віддаси?..

— Візьми, раз твій,— пробубнів рябий і простягнув Іванкові гаманця. — Так би зразу й сказав, а то сорочку порвав.

Коли Іванко відходив од злодія, той прошипів:

— Я тобі пригадаю, станичне мурло...

Подружки стояли коло ятки. Миля, бризкаючи слиною, промовляла швидко й голосно, щоб усі чули:

— Ох і наволочі Піймати того злодія та очі вирвати.

Подруга умовляла її:

— Не галасуй, Мелашко. Соромно. Мені грошей не шкода. Шкода лише, що. цукерок та пряників не встигла братикові купити. А без намиста і коралів проживу.

Іванко підступив до неї, простяг гаманця.

— Візьми, чорноока, свої гроші.

Дівчина почервоніла.

— Ти... Як гаманець опинився у тебе? Не розумію...

— його молодиця витягла та передала мазурикам. А я побачив.

— Твоя правда. Одна тут терлась... Ну, спасибі тобі, козаче. Не знаю, чим і віддячу...

— Бери скоріше, — сказала їй Миля і потягла за руку. — Ходімо кумедію дивитися... Ходи й ти з нами, — засміялась, зиркаючи на Іванка. — Не бійся, не з'їмо.

Вони попрямували до балагана комедіантів. На помості один товк другого гирею по голові так, що з того летіли хмари борошна. Кругом реготали, та Іванка балаган не цікавив. Тихо запитав високу:

— Дівчино, чия ти? Скажи, як тебе звати?

— Батькова та мамина. А звати — як хліб жувати,— вставила своє Миля. — Багато будеш знати, чуб твій кучерявий вилізе.

Вона підхопила подружку під руки й потягла до балагана. Іванко кинувся слідом, але в нього не було квитка, його не пропускали. Він став у чергу за квитком. Купить квиток і тоді знайде дівчину.

В черзі його смикнуто за лікоть. Смикав невеличкий босоногий хлопчисько.

— Тобі чого?

— Тебе парубки кличуть. Щось скажуть. Тут, за балаганом.

За балаганом стояло троє. Трохи далі — ще чоловіка чотири. Серед них рябий, у картузі. Він кивнув пальцем:

— Сюди, сюди ходи, герой. Не бійся.

Іванко підійшов. Його відразу оточили. Один просичав:

— Давай гроші за сорочку. Ну?!

— Не нукай, не запріг.

— Давай, бо будемо бити. А оце тобі завдаток,— прошипів він, замахуючись.

Іванко перехопив його руку, вивернув. Забіяка зойкнув і впав на землю. В ту ж хвилину на Іванка посипалися удари. Хтось ухопив його за ноги й повалив на землю.

— Козаки, босота наших б'є! Козаки, сюди! — загукали станичники.

За балаганом завирував натовп: набігла ярмаркова міліція. Шахраїв відправили до станичної в'язниці.