Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Комсомолець? Чонівець? Чому валандаєтесь з ним?

Один із конвойних доповів:

— Учитель велів. Сказав, треба перевірити.

Офіцер ткнув рукою на будку:

— Туди! До кучі! Горбань роздивиться.

За залізничним насипом, у глибокому виярі сиділи козаки, схоплені бандитами. Серед них і Луняка: він поманив Іванка до себе, посадив поруч, прошепотів:

— Сиди, хлопче, та мовчи. Все буде кругло.

Через кілька хвилин повз них провели мужчин та жінок. Іванкові привиділося, що. в червоній рясній спідниці повели його дівчину; Він зірвався на ноги, витягнув шию, придивлявся. Але то була не вона. Луняка потяг його за штани, силою посадив на землю.

— Не крутись...

Іванко сів і повернувся до Луняки.

— Дядьку Гавриле, а кого я бачив...

— Ну, кого?

— Дівчину! Та яку дівчину!

Луняка сплюнув.

— Кому що, а дурню — писана торба.

— Дядьку Гавриле, ви хочете женити мене. Давайте поїдемо до неї з ярмарку.

— Чекай-но, хлопче, трохи. Може, нас зараз засватають у цій ямі та й женять на гарячій кулі. Тут так. Мовчи. Бачиш, людей гонять та й гонять.

Через деякий час на березі у яру виросло троє: офіцер у "білій черкесці, рябоконівець зі шрамом на губі та невисокий горбань у сірому піджачку й чорному кашкеті. На вилицюватому обличчі ріденька руда борідка. Побачивши їх, Луняка повеселішав, штовхнув Івана в бік:

— Все буде кругло, хлопче. Сам Рябокінь прийшов.

— Рябокінь? Покажіть, хто з них Рябокінь?

— Той, що в білій черкесці. Ох і хвалько! Перед боєм завжди чепуриться. Каже: «Козакові бій — свято. Можливо, останнє. Так чого жаліти барахло?» Заможний, дуже заможний чолов'яга.

— Дядьку Гавриле, а я теж такої думки. Тільки я б не хотів кожного дня ходити як у свято. Вчора, сьогодні зустрів таку красу, а на мені порваний бешмет... Ніколи не стидався, а сьогодні довелось.

— А де ж це той порваний бешмет? Хоч латаний, та був. Де він?

— У сараї зостався. Я його скинув, розіслав на підлозі...

— Ну й зірвиголова. Тепер бачу, що в батька ти удався, в Пилипа.

Рябокінь дивився на схоплених. Сонце било в очі. Він закричав:

— Гей, ви, в ямі! Встати! Шикуйся в одну шеренгу!

Люди заметушилися, почали шикуватися до лави. Довга, та не дуже рівна шеренга перерізала майже все узгір'я. Луняка та Іванко опинилися у центрі лави. Зразу ж на Правому флангу з'явився горбань у піджачку. За ним — вартові. Горбань повільно рухався уздовж лави, придивлявся до людей. Часто зупинявся перед якимсь чоловіком, тикав у нього своїм начеб мертвим пальцем.

— Цього паскудного раба божого в пекло.

Конвоїри хапали бідолаху, відтягували.

Горбань зупинився навпроти Іванка. Його руді очі, в яких блищали зелені, як іржа міді, зіниці, вперлися в очі хлопця. Здалося, що він дивиться цілий вік. Нарешті горбань проказав:

Не знаю. Рябоконівець зі шрамом на губі крикнув:

— Я його з чонівцями бачив. Босяк, залицявся до хазяйської дочки.

Горбань облизав губи гострим язиком, червоним, як перчина:

— Значить, раб паскудний. До пекла нечестивця.

Конвоїри схопили Іванка за руки, за сорочечку на грудях, потягли. Луняка учепився за Іванка, тяг назад, захлинався:

— Не чіпайте! Не дам! Не винуватий! Це мій хлопець!

Підскочив горбань, ткнув Луняці кулаком в обличчя.

— Відпусти! Ще твоя доля не вирішена! Пусти!

На губах Луняки з'явилась кров. Не випускаючи Іванка, голосно закричав:

— Гей, Рябокінь! Поглянь-но сюди. Отамане! Своїх катують?!

Рябокінь підняв руку.

— Ага, це ти, Гавриле? — промовив. — Чому ти тут?

— Твої хлопці вирішили, що я схожий на комісара чи на сурмача в Будьонного. А на них я схожий, як свиня на коня.

Рябокінь байдуже сприйняв цей дотеп. Кинув погляд на горбаня, спитав:

— Що за ним? Глянь по списку. Луняка із Немирівської.

Горбань витяг зошита, погортав сторінки, підвів очі до Рябоконя:

— Не значиться...

— Твій парубок? — вказав Рябокінь на Іванка.

— Мій.

— Відпустити обох.

Коли вони вийшли із яру й підійшли до Рябоконя, той холодно проказав:

— Гавриле, чому хлопець у дранті ходить? Негоже хазяїнові так сина одягати. Від босяка не відрізниш. Щоб я більше цього не бачив. Чи тебе товариші так обсмикали, що ходити немає в чому?

— Та ні, — червонів Луняка. — Цього не можна сказати. Одежа є, бережемо...

Гостроносий каюк, видовбаний з грубого стовбура білолистки, швидко посувався серединою Бейсюгського лиману. Стояла' тиша, і Федір Кулик намагався її не порушити. Він ледве торкав весла. Йому була потрібна лише тиша й темрява, але заважав місяць. Він висів над головою завбільшки з млинове коло. Кулик гнав каюка, тримаючись подалі від червоної стежки, яку прослав місяць уздовж лиману.