Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Таточку, є він! Є! — твердила Наталя. — І кажу вам правду. Доки я не переконаюсь, що я не потрібна йому, заміж за Федора Федоровича не піду.

— Непогано, дочко, — криво посміхнувся Татарка. — Хотів би подивитись, яку кислу пику скорчить Федір Федорович, коли йому піднесуть гарбуза.

Татарчиха схопилася за голову.

— Сан Саничу, опам'ятайся! Що ти таке верзеш? Та й думати про те не можна, щоб відцуратись Федора Федоровича. Та хто нас розумними назове? Заручили дочку з хорошим чоловіком, а тепер віддавати за пройдисвіта з ярмарку. Та краще мене в труну покладіть. Сан Саничу, муже мій...

— Не називай мене так, бо битиму! — розгнівався Та.тарка і штовхнув дружину від себе. Я не Сан Санич, а Сашко. Забула, як змолоду кликала?!

— Отакеє діється, люди добрі! — зронила сльозу Татарчиха. — Ще й у вічі не бачила того шибеника з ярмарку, а за нього вже мене товчуть.

'— Не за шибеника, а за «Сан Санича»! — гримнув Татарка.

— Та хіба за це бити? Дякувати треба, що я так величаю тебе. Що вмію по-благородному. Всі заможні люди так ролять. По-благородному. По імені та по батькові. Наша матушка отця благочинного Лександра так величає.

— Знайшла на кого рівнятися. Матушка благочинного проста баба, а ти козачка.

— Ба, який лицар знайшовся, — ударила Татарчиха руками об коліна. — Лицар, а волам хвости крутить. У гнояці та в полі вік копирсаєшся. І довіку тобі там довбатися.

Татарка не розгнівався. Сам Адам і Єва орали. Хлібороб весь світ годує. І благочинного з матушкою. Без мого хліба він здохне.

До хати зайшла наймичка. Подивилася сумними очима.

— Чого кричите всі? Може, взнали про мене? Признайтеся.

Наталя притиснула наймичку до грудей, гладила по голові.

— Соню, ми узнаємо. Все, все узнаємо, сестричко!

На вишні коло порога загорлав півень. За ним дружно заголосило десятків зо два півників. Ледве затихли, як почулося туркотіння голубів. Загелгекали гуси і посунули довгою вервечкою до лиману. Татарка скинув з жердини одяг. Похапцем одягаючи гімнастерку, бурмотів:

— Тьху на ваші голови! Завозився з вами, а про діло забув. Мені ж негайно треба до станиці Немирівської. От морока з вами...

— До Немирівської? — перепитала дружина. — Це ж чого так раптом? Нічого звечора не казав. Що, молотити не будемо?

— Молотіть без мене.

— Яка ж то молотьба без тебе? Сашку, Олесику, візьми і нас з Наталею. Не їдь верхи, а запряжемо лінійку. Кажуть, там є така мудра ворожка, що всі чари відводить. Та тую ворожку, Мотрю Дикобродку, знають усі станиці. Хай поворожить. Може, пошепче та відчепиться від нас той спокусник з ярмарку. Щоноченьки сниться, покою Наталці не дає. Візьми нас, Сашку. Візьми, Олесику.

— Відчепись, квочко. Мені зараз не до ваших чар. Мені негайно треба туди. ,

— Олесику, ти хоч про дочку подбай. Хоч узнай, де живе тая Мотря Дикобродка. Та спитай її, яка доля Наталчина. Хай віджене від неї чари. Та тоді, й не обмолотившись, оженимо Наталю з учителем, з нашим дорогим Федором Федоровичем. Хай той спокусник відчепиться. Доки ти злітаєш до Немирівської, я пошлю до Федора Федоровича свата. Скажу, хай готує весілля. Так, Олесику?

— Ні, Одарко, не так. Зараз не до весілля, — гостро сказав Татарка і вийшов з хати. Став сідлати біля конов'язі коня.

Від лиману тягло ранковим холодком. Раптом гучно вдарило раз і другий.

Татарко поцілував дружину, дочку. Стрибнув у сідло. Кінь рвонув у галоп.

Мати й дочка лишилися самі. Розгублено дивились услід. І війна, і негайний від'їзд господаря збили їх з пантелику. З моря, з-за лиману, чулися вибухи. Вони наростали, ніби по лиману котився страшний вал. Він гримів, стогнав.

Гу-у-у-ух... У-у-ух... Гу-у-у-ух...

— Війна... Проклятуща війна знову в нас. Боже, захисти нас, — почала хреститися Татарчиха. — І Сан Санич поїхав. Ну, дівчата, збираймося до станиці. Наталю, Соню, виносьте на гарбу речі, а я за кіньми піду. Спіймаю, запряжу. Живенько!

Вона вийшла, а наймичка Соня та Наталя стали виносити з хати і складати на гарбу, що стояла на току, різні речі.

Сонце зійшло червоне, криваве й ледве проглядало крізь завісу жовтуватого туману. Наталя несла на руках сонного меншого братика, що ніяк не хотів прокидатися. По небу скакали велетенські вершники на червоних конях. Баскі коні маяли вогнистими гривами і розпускали довгі вогняні хвости. Вона застигла на місці, не маючи сили відірвати очей від цього дива. Сонце піднялося вище, і мара зникла, але їй здавалося, що дивні коні не зовсім зникли, а лише сховалися за обрієм, бо по всьому степу ще наче чувся гук і тупіт. Він наростав. Наталя тяжко зітхнула.