Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Як страшно! Не на добре той знак на небі. Крові багато потече... Ой боже, спаси і збережи мого милого. Того, "що був на ярмарку. Заберуть його на війну. Може, й не побачу більше... Ой, що робить тая проклятуща війна...

Раптом земля здригнулась. Голосно іржали коні, вимчавши з-за конопель, з-за хати. Наталі здалося, що то ті коні, яких бачила на небі. В піднятій куряві виблискували оскалені зуби.

Наталя притулилася до гарби, а кругом неї — коні! Все закрили. На всьому світі лише коні й коні. Тисячі коней.

Високі коноплі, густі червоні мальви, паничі, купа пшениці — все за мить було збите, розчавлене гострими підковами. Земля стала сірою, а коні все летіли й летіли, підіймаючи задушливу пилюгу. Вони схлинули як вихор, і коло Наталі осадив буланого скакуна сусіда Петро Кузнецов. Крикнув:

— Наталю, жива?!

— Ой Петрусю, голубчику, до пам'яті не можу прийти. Звідки раптом така сила коней? І ти на чужому огирі.

— Коні зі всієї станиці та хуторів. Мобілізували всіх. Женемо далі від моря. До Тихорецької. Тепер Улагай не посадить на коней своїх головорізів. Ти чула, війка почалася?

— Чула, Петрусю, чула. Тільки прошу, не чіпай наших коней. Ми в станицю хочемо їхати. Ось уже дітей на гарбу посадили.

— Не візьмемо.

— А білі близько?

— Тікайте в станицю, бо гади близько. Якщо наші не зупинять бандюгу, то в обідню пору буде тут.

З хати зі старшою сестричкою Наталі вибігла наймичка, підняла на Кузнецова блакитні очі.

— Звідки ти, хлопче? Може, ти мене знаєш? Скажи, хто я?

— Знаю. Ти красуня,— блиснув очима Петро Кузнецов. Шмагнув буланого огиря нагаєм, пригнувся до довгої білястої гриви й помчав за табуном.

Лише тепер Наталя почула посвист, гучні покрики людей. Петро був не сам...

Наймичка тихо проказала:

— І цей не сказав... Хто мене знає? Хто мені скаже...

Повний місяць висів над головою, і скошена стерня відливала позолоченим сріблом. Довгими рядами простягліїся високі пшениці. Вони відкидали короткі густі тіні, й здавалося, під ними причаївся хтось патлатий, чорний та страшний. Гострими вилами Іванко підняв валок, скинутий вітром, і поклав його зверху, старанно пригладив з усіх боків. Копиця вийшла закруглена, щільна та міцна.

— Ось тепер ти в мене гарна,— розмовляв Іванко з копицею, як з живою істотою, що чекала від нього поради чи похвали. — Так і стій, доки не обмолотимо. Нічого не бійся. Ні вітрюгани тебе не розворушать, ні дощі осінні не промочать. Я тебе ще підпережу, шапку твою прив'яжу.

Він зняв з пояса пряжку, прив'язав до залізного гачка пук стебел пшениці й почав крутити перевесло. Коли, воно витяглося в кілька метрів, Іванко перехопив перевеслом копицю, підправив її держаком вил і рушив до іншої.

Ніч знемагала в гарячому настої чебрецю, полину й медуниці. Місяцеві набридло висіти над головою, і він спускався донизу. Зірки блякнули, і небо тьмянішало.

Іванко нічого цього не помічав, а все йшов та йшов від копиці до копиці, причісував їх, чепурив. Од куреня долинув голосок молодого півника.

Іванко витер спітнілого лоба, розігнув спину. Оглянувся. На сході, як тонке лезо шаблі, блищала вузька смужка зорі. Він рушив до куреня й присів на коток. Любив зустрічати схід сонця, коли багрянцем запалає крайнебо і стануть золотавими китиці очеретів, а на плесі червоними вогнями заграє хвиля.

Із куреня долинув приглушений шепіт, потім щасливий сміх матері.

Іванко стиснув кулаки, зірвався на ноги, але нікуди не побіг і опустився на солому. Все стало байдужим, непотрібним. Ніяк не міг подарувати матері того щасливого сміху. Вона зрадила пам'ять батька.

Мимоволі нахлинуло колишнє, напівзабуте.

...Весь день на станичній толоці пас чужих і своїх телят. Увечері, до нестями втомлений, пригнав додому. Напував їх біля криниці. Не встиг витягти відра води, як підбігла мати.

— Ой синочку мій милий! Та пропали ж ми, пропали... Ой Іванку, сиротиночко ти моя... Та немає ж нашого батька. Та убили ж його німці проклятущі. Та нехай же їх грім божий виб'є до дитяти малого, як вони убили нашого батька. Ой, уби-и-и-ли-и-и...

Перелякані телята кинулися врозтіч. Завили собаки. А материне обличчя помертвіло. Очі закотилися під лоб, Іванко розгублено дивився на неї.

На гвалт прибіг сусіда Гаврило Луняка. Він вихопив з Іванових рук цеберку, дістав води, хлюпнув в обличчя матері. Підхопив її, переніс на лаву біля хати, а йому крикнув:

— Біжи у сад, зірви крутоносу.

Пахучу траву сусіда розім'яв у пальцях і дав понюхати матері. Вона, глибоко зітхнула, відкрила очі й залилась тихим беззвучним плачем.