Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Ходімо, ходімо швидше. Покупаємося, поки діти сплять. У курені парко. Спітніла вся. Ай, ай!— вигукнула вона. — Яка роса холодна! Ані дух захопило!

Луняка раптом учинив те, чого Іванко від нього ніколи не чекав. Він нахилився, підхопив матір і легко поніс до річки. Ласкаво гудів його бас:

— Не бійся, люба Ганнусю. Ти не застудиш свої ніжки.

Мати обняла дужу шию Луняки обома руками й, сміючись, просила:

— Пусти. Ну, пусти. Надірвешся...

— Таке вигадала... Ти, як билиночка, легка.

— Пусти, Гаврилку. Хтось побачить.

— Не бійся, Ганнусю. Ніхто не побачить. Люди натомилися. Всі міцно сплять.

Іванкові перехопило дух, стислося серце, і водночас щось тепле та ласкаве розлилося по тілу. Упав на траву і поповз од плеса до густих очеретів. Не хотів, щоб його побачила мати. Вона засоромиться, суворо зімкне свої густі чорні брови, блискучі очі потемніють. То хай же ніщо не завадить цій хвилині щастя. На її долю мало випало радощів.

Мати і Луняка весело хлюпались у воді. Вони забули про все, забули, що хтось їх може побачити, забули про повсякденні турботи. Гучно сміялися, пірнали, випереджаючи одне одного, пливли широким плесом.

Літні ночі на Кубані короткі. Вони без вечірніх сутінків і ранкових світанків. Ледве встигне сонце відійти на спочинок, як землю огортає густа темрява. Ранком, за мить до сходу сонця, степ стає прозорим, ясним. Світанок сполохав матір і Луняку. Мати побігла степом до куреня. Мокра сорочка прилипла до її тонкого стану. Хоча в свої тридцять шість років привела купу дітей, була гнучка, не старіла. Певно, палке кохання молодило її. Мати крикнула до річки:

— Гаврилку, чуєш! Вилазь, бо застудишся...

У голосі її бриніли турбота й ласка.

— Готуй сніданок, Ганнусю. Зараз потрясу ятери. Може, якась путяща рибина спіймалась, — відгукнувся Луняка.

Голова Немирівської станичної Ради Панас Жалоба вийшов на ґанок.

Церковним майданом, налягаючи на ліву ногу, ступав до церкви піп. На воротях він благословив регента Федора Бугая. Загув великий дзвін, закликаючи до вечірньої молитви. Та ось, немов схопившись, що день буденний і дзвонити у великого дзвона не гаразд, теленькнув малий дзвін.

Панас усміхнувся в сиві вуса:

— Дзвонар п'яний. Переплутав дзвони. Але дзвони хоч у великий дзвін — діла не буде. Доведеться попові Лександрові й сьогодні правити службу божу регентові та титареві.

Немирівці не відзначалися великою прихильністю до церкви, а особливо зараз, у жнива. До темноти косили, клали копиці, молотили, а вночі, до других півнів, віяли по холодку.

Але Жалоба помилився.

На майдані, поспішаючи до церкви, з'явилися люди. Йшли літні козаки, одягнені в довгополі черкески, блискучі чоботи. Регент Бугай зустрічав кожного коло воріт церкви, вітав, щось казав, і вони зникали в церкві. Жалоба махнув рукою:

— Е, не сурйозно. Багато людей не прийде. Ідуть куркулі. Їм можна і в будень молитися. За них наймити працюють. Нехай моляться, нехай відмолюють гріхи. — Панас натяг на голову будьонівку з синьою зіркою й рушив додому.

Регент Бугай, забачивши голову Ради, скинув бриля й так низько вклонився, що брилем торкнувся землі:

— Доброго вечора, Панасе Григоровичу. Зайдіть до храму божого, — просив регент, але побачивши, що Панас проходить мимо, додав: — На добраніч...

Жалоба пішов швидко. Коло своїх воріт він почув, як голосно дзижчать бджоли. Підвів голову: бджоли літали так заклопотано, як то буває, коли цвіте акація. Але акація відцвіла три місяці тому.

— Що робиться, — здивувався Панас. — Спека така, що солодкі соки з дерев витягує. Падь пішла. Аби хоч один дощик пройшов... Ні, не сурйозно мислю. Зайдуть дощі, люди перестануть молотити, хліб державі здавати. Ні, хай буде спека. Потерпимо. Москва хліба чекає. Там же голод, діти пухнуть. Ні, хай буде спека.

Увійшовши до хати, він зупинився на порозі, здивовано підняв сиві брови на жінку. Вона стояла з кочергою. Вогонь у печі аж гуготів. Посередині хати на соломі стояв великий шаплик води.

— Оце гарно, Панасику, що рано повернувся додому. Раніше повечеряємо, скупаємося та ляжемо спати. Я так натомилася в дитячому домі, поки всіх нагодувала, напоїла... Ти не дивися гостро, бо купатися будеш. У суботу не купався — партійні збори, у неділю — комсомольські, потім усеньку нічку бандитів шукав, нині ти мій.

Сперечатися з жінкою було зайве: Панас сів на лаву, скинув шапку й зітхнув. Жінка поставила кочергу, присіла поруч. Висока, майже на дві голови вища од нього, притисла його до себе, мов маленького сина.