Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Великий дім стояв далеко від паркана. До нього впритул прибудовано стайню. Поруч комора, за нею підкотний сарай, а потім, баз, що заходив до саду на березі річки. Всі під одним дахом.

— Мало нас. А ставайте під вікна навколо хати, а я піду до дверей, — наказав Панас.

Господар хати не доніс чарку до рота, став прислухатися. Гості замовкли, дивились на нього. Регент сказав:

— Даремна тривога. Шавча гавкнуло. Думав, хтось чужий, а воно ні. На чужого шарча гавкало б і вовкодави завили б: Мабуть, на кота гиркнуло. П'ємо, панове. Все у нас гаразд. Комунія не знає, що Улагай пожалував у гості, ЧОН «Назара Стодолю» репетирує. П'ю за здравіє нашого славного лицаря, визволителя Кубані, хороброго генерала Улагая.

Тимошенко поставив келих, суворо промовив:

— Панове, а пити годі. Голови повинні бути свіжі. Аби не забули, що й як робити. Пам'ятайте, що кажу. Завтра ввечері, коли до станиці зайде дійна череда, то з нею зайде і сотня Рябоконя під командою Шпака. В цей час їх ніхто не помітить. Тоді ж ми і повинні виступити. Ось у поминальному списку помічено, кому в якому кварталі Діяти. Написано поминовеніє у понеділок — та група діє у першому кварталі, і так у всіх шести кварталах. Комунію під арешт не брати, нищити у дворах, де спіймаються. Ти, пане капітан, підготував своїх людей?— звернувся Тимошенко до молодого красеня.

Молодик підвівся, виструнчився:

— Мій хор завжди готовий, отамане. Він в пошані у Стасюка. Дозволяє репетирувати в казармі ЧОНу. Завтра ввечері приведу хор до казарми на репетицію. Перестріляємо чонівців — і казарма, і кулемет наші. .

— Добре, пане капітан, — похвалив Тимошенко. — Я зразу ж вдарю у дзвони. Зберемо козаків, мобілізуємо — та й на Брюховецьку, Там Рябокінь вже впорається, й разом беремо Тимошівську.

— Не підуть козаки, — докинув Балабась. — Молотять...

— Розстріляємо декілька чоловік, відразу з'явиться охота воювати,— запевнив Тимошенко.

У двері постукали. Господарка кинулася до вікна:

— Зіно, ти? Чого грюкаєш?

Всі почули голос Панаса:

— Ні, це голова сільради. Відчиніть. Сурйозна справа до вас.

— Ой, навіть не віриться, що це ви, Панасе Григоровичу, — улесливо промовила господарка. — Невже це ви самі? У таку пору?

— Я й є. Відчиняй!

— Ой, не можу. Вдома одна. Спала. Я гола. Зачекайте...

Малинка шепнув Тимошенкові:

— Впустіть. Я з ним тут і розправлюсь. До ранку в очеретах раки з'їдять. Сам припожалував...

— Ні, — заперечив Тимошенко, — не можна. Нас продали. Він не один. Недаремно собаки мовчать. Тікаймо до очеретів, а завтра ввечері вийдемо. Ти залишишся в станиці, все розтолкуєш.

— Господарко, відчиняй! — не терпілося Панасові.

— Не можу, Григоровичу, — відникувалась господиня. — Дайте зодягнутися. Та покличте Зіну, аби я знала, що ви одні.

— За мною, панове, -— запрошував регент. — Вийдемо таємним ходом. З дому хід через усі будівлі. Опинимося аж в очеретах.

Панас Жалоба зайшов до хати. Господарка відчинила перед ним усі кімнати, скаржилась:

— Одна я, самотиночка. І так щовечора. Мій десь у лото гуляє. У печінках мені те лото сидить, Григоровичу...

«Перехитрили. Сурйозно перехитрили Панаса, — думав Жалоба, оглядаючи порожні кімнати.— Де вони . сховалися, собаки? В льоху? На горищі? Знайдемо там».

У залі побачив неприбрані наїдки та напої. Вся стіна у дорогих іконах. На маленькому столикові, під образами, лежало євангеліє, псалтирі, пісенники духовні. Жалоба став їх переглядати... У поминальній грамоті довгий список. Зверху написано: «Служити молебствіє за упокой рабів божих. Заплачено до 1927 року». Далі йшли прізвища та імена куркулів, які давно померли. Панас зрозумів, що це код, що під мерцями треба розуміти живих. Сунув граматку до кишені й покликав Юрка.

— Я негайно іду до Ради, а ви ще пошукайте по садках. А цих, що у граматці, ми зараз заарештуємо. ЧОН підійму на ноги.

— Нарешті дочекалася тебе, Панасику, — сказала Федося. — А я так боялася за тебе!

— Нема чого боятися.

Тільки Федося ухопила за чобіт, почала роззувати чоловіка, як почувся шум.

— Ой, щось гомонить у дворі, — підвівся Панас і пошкутильгав до вікна. — Ба, так і є. Верхівці. Мо, бандити?

Панас глянув у вікно.

— Будьонівці.

У хату зайшов високий чоловік. Примруживши очі, дивився на господарів. Руда борода, давно не голена, відливала червоною міддю. Підсунув шолома на потилицю, усміхнувся, заблищали міцні зуби.

— Здається, втрапив, куди треба. Здоровенькі були. Не чекали?..