Горбань пильно оглянув козаків і, відступивши од порога, став коло причілка. До кімнати зайшов другий кулеметник і став по другий бік дверей, і тоді з'явився Рябокінь у білій черкесці, сяючи оздобою зброї.
— Чо-ота, стру-унко! — гаркнув Татарка.
Рябокінь підняв руку.
— Пане чотовий. Не треба мордувати хлопців, нехай сідають. Поговоримо, брати козаки, по-своєму, по-козацьки.
— Чо-ота, сідай!
Всі козаки впали на солому. Іванко забився в темний куток.
Заговорив Рябокінь:
— Брати козаки, ви знаєте, які трудні настали на Кубані дні. Зате й славні. Всі ви скоро станете до бою, й багато з вас будуть героями. А хто і головою накладе за нашу батьківщину. Так ми, козаки, на те й народилися, щоб за свою землю голови класти. Всі ви добре знаєте, хто ми такі, яких батьків діти. Знаєте? — запитав Рябокінь, гостро дивлячись на козаків. Всі похилили голови. Ніхто не відповів. Та Рябокінь і не чекав відповіді. Підняв правицю, крикнув: — Так знайте, що ми — козаки — особливий народ, який на протязі багатьох віків склався у своєрідну групу і зовсім не схожий на інші народи світу. Своєю впертістю, силою, красою, геройством, славою, перемогами дивували і підкорили майже всі народи світу. Всі питають: «Що то за земля, яка родить таких героїв?» Знайте ж усі язиці світу — це кубанська земля. Це — ко-за-ки-и-и!
Татарка виструнчився, подаючи юнакам приклад, як себе вести перед Рябоконем.
Людей у кімнаті було забагато, стало парко. Нестерпно смерділо потом, самогонним перегаром.
Рябокінь аж задихнувся і так люто дивився на всіх, ніби перед ним були тільки вороги Козакії.
Татарка підсунув йому склянку самогону. Рябокінь жадібно хильнув половину, облизався. Потім поважно допив самогон і знову звернувся до козаків, але вже без вигуків:
— Хлопці, рано-вранці підемо брати станицю Переяславську. За нею звільнимо Немирівську й захопимо Тихорецьку. Столиця Козакії місто Катеринодар опиниться в нашій торбі. Так покажіть усім, що ви гідні слави предків. Героїв щедро нагороджу. А зараз пийте, гуляйте. Сюди принесли баклагу перваку. Бувайте здоровенькі!
Він хутко вийшов. За ним поспішили охорона й Татарка.
Козаки запалили цигарки. Іванків сусіда похитав головою й підштовхнув товариша:
— Ох і чеше пан Рябокінь язиком. Все товче: «Вільна Кубань!» та «Вільна Козакія». А де тая воля? Я не хочу воювати, а мене примушують. Розстрілом загрожують. Яка ж це вільна Кубань?
— А ти сам покажи свою волю, — кинув Іванко.
— Як же я ЇЇ покажу?
— А так... Не хочеш воювати — втікай. Тим і покажеш.
— Легко сказати — втікай. А куди втечеш?
— У плавні, в очерети. Тут їх до біса.
— Ага, в очерети. А там червоні застукають, спитають — чого це я сиджу? Скажуть, що на Врангеля чекаю, — і багнетом у пузо.
— Скажеш, що втік од Рябоконя,— радив Іванко. — Червоні не звірі. В мобілізацію не беруть. Хочеш воювати проти панів, іди. Не хочеш — лишайся вдома, хазяйнуй.
— Скрізь хапають нашого брата, — заговорив низенький конопатий козачок. — Ось ти, чепігівець, бігав, а що вийшло — спіймали, боки нам'яли. Та це ще не кінець. Всиплють сотню шомполів. Одіб'ють тобі женилку. А може, й смерть приймеш. Віддасть тебе чотовий до Рябоконя, а там справа коротка. Горбань скаже: «Грішен, рабе божий, нерадивий. В пекло його...» Страшно...
Іванко сказав байдуже:
— А чого страшно? Раз мати спородила, раз і помирати. Все одно смерть тут. Або Рябокінь пристрелить, або в бою червоні вб'ють. Чуєш, хлопче, у червоних велика сила. Денікіна ж побили. І з Врангелем так само буде. Я на умовляння і погрози Рябоконя не піддамся, знову втечу. А ви пустіть мене. Пустіть, поки чотового немає. Скажете йому, що за самогоном пішов. Пустіть, брати козаки...
— А куди ти втечеш? — запитало зразу кілька голосів. Підсунулися ближче до Іванка.
— Знаю куди... Одна баба сказала, що червоні близько. Ось-ось тут будуть. Драпону через плавні. Червоні додому відпустять. Не тримайте мене, брати козаки. Пустіть. Може, і я вам у пригоді стану.
В хаті запанувала тиша. Було чути, як об скло лампи б'ється метелик. Глянули на нього, потім почали переглядатися між собою. Комусь треба першому говорити.
— А хто тебе держить? — промовив конопатий. — Ми не вартові. Біжи. Так, хлопці?
— Нехай біжить, коли охота, — відповіли козаки.
— Дякую, брати, — зрадів Іванко.
На порозі кімнати став Татарка, звелів:
Хлопці, вимітайся геть. Самогон під вишнею. Буду арештантові допит чинити.
Читать дальше