— Та ми ж, дядьку, не знали.
— Пробачте. Ми...
— Ми, ми. Замикали, — спохмурнів Татарка. — Раз вирішили йти, так гайда! Іванку, показуй дорогу.
...Ніч удалася темна, задушна. Від лиману гостро пахтіло тванню та водяною м'ятою. Над головами вихрилися комарі. Вони набивалися в ніс, лізли в очі, кусали крізь сорочку. Коні рвалися з прив'язі, але вогнище розкладати заборонено, аби не видати себе ворогам.
Панас Жалоба лежав ниць на траві й руками розмазував комарів по обличчю та шиї. Здавалося, що час припинив свій рух, а від лиману ніякої звістки. Ні гаму, ні зойку, ні пострілів. Жалоба промовив до Стасюка:
— Довго розвідка не подає знаку. Здається мені, невелика хитрість узнати, яка в станиці влада. Ех, не сурйозно...
— Проясниться, — мовив Стасюк.
— Воно так, а довго не чути хлопців... І завдання наше ускладнилося. Дикун наказав рушати на Тимошівку, де з'єднаємося з регулярними частинами. А по дорозі наказано забрати ЧОНи Переяславської та Брюховецької станиць. А що вийшло? Тимошенко нас обігнав, людей покатував. Чутка була, що Улагай у Брюховецькій. Тільки тому віри немає. Аби був у Брюховецькій, так гармати б гуркотіли. Сюди б червоні частини відійшли. Міркую, що там Улагая немає. Можливо, куркулі панують та з плавнів бандюги повилазили.
— Проясниться, товаришу командир.
— Та щоти мене умовляєш, як дитину. Не сурйозно, Петре.
Жалоба рвучко піднявся й пішов полем, геть від табору, уздовж швидкуруч виритих окопчиків, де лежали чонівці, чекаючи ворога з лиману. Ліг на траву, приклав до землі вухо. Прислухався, зачаїв дух.
Земля мовчала. Ні тупоту, ані гулу. Знав — улагаївці пішки не ходять. Підвівся, приліг на прибиту дощами копицю, затаївся.
Прямо на нього йшов чоловік у невеличкому гостроверхому капелюсі. Впізнав свого помічника Петра Стасюка.
— Товаришу командир, ви трошки спочиньте. Покиньте турботи. Я не засну.
— Не спи, козаче, бо ворог не спить,— промовив Жалоба і запитав: — А що, як Луняка підговорить Іванка та й махнуть до Врангеля?
— Думав я про те. Гірко думав, — признався Стасюк, — навіть каявся. І знаю: юнак не втече і Луняка до білих не піде.
Обидва довго мовчали. Раптом на лимані захлюпала вода, затріщав очерет.
— Стій! Хто йде?
З очеретів відгукнулися:
— Свої...
Хто такі «свої», Жалоба не зрозумів. Голосу не впізнав. Варта на березі вимагала:
— Хто свої? Назви прізвище.
Стасюк зірвався на ноги, радісно вигукнув:
— Іванко повернувся! Приведу сюди.
Він побіг, стрибаючи через кучугури, а на березі загуло, зашуміло. Хтось кричав:
— Товариші, назад. В окопи. Він не сам. Кадети з ким.Заляскали затвори:
Стій, не рухайся. Палити будемо.
Закричав Устименко: — Іванку, не рухайся, бо загинеш. Командира викличемо.
Почувся голос Стасюка:
— Я тут! Товариші, увага. Сам розпитаюсь.
— Стасюк, ти чуєш мене? — запитує Іванко.
— Чую, говори, юначе.
— Я привів людей. Молоді козаки втекли від Улагая, їх багато. Може, чоловік тридцятеро. Своєю головою ручаюся, що наші хлопці. Пропусти на берег.
Відгукнувся Стасюк:
— Раз наші, хай виходять на берег, тільки по одному. На те війна. Варта, пропускайте.
Потім до Жалоби долетів радісний вигук Івана:
— Виходь, хлопці. Нічого не бійтеся.
Затріщали очерети, забулькала вода. Так вона булькала декілька хвилин, потім знову Жалоба почув голос Стасюка:
— Товариші, хто прибув з Іванком, сідайте коло крайньої гарби. Я від імені командування вітаю вас з благополучним прибуттям до Немирівського загону чонівців. Дякую за довіру партії, за довіру Леніну.
Слухаючи Стасюка, на обличчі Жалоби розгладжувалися зморшки. Пошепки хвалив:
— Сурйозно вітає... сурйозно...
Він не рушив з місця. Чекав. Скоро перед ним з'явилося четверо.
Поряд з Іванком та Лунякою стояв дужий, високий козарлюга. Місяць заплутався в його вусах.
Наперед вийшов Стасюк.
— Товаришу командир. Розвідка привела перекидчика. З ним прийшла його чота.
— Ну, і добре, хлопці, — похвалив Жалоба. Повернувся до козака: — Ти, чоловіче добрий, сідай та розказуй сурйозно.
Вусатий перекидчик не поспішав сідати. Поважно розстібав гачки на черкесці. Коли упорався з ними, зняв її й подав Іванкові.
— Одягни, хлопче. Суха. На тобі сорочка мокра, а потягло холодом.
— Ну, що скажеш, Іванку? — запитав Жалоба.
— В станиці улагаївців немає. Куркулі повстали, але їх жменька. ЧОН утік до Переяславської. Дамбу між станицями тримають чонівці. У Брюховецькій чекають Улагая. Оце привів знайомого козака Татарку. Він краще мене все знає. Доброхіть перейшов до нас.
Читать дальше