Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Відрапортувавши, Іванко відступив од Жалоби.

— Ну, хай розповідає, — сказав Жалоба. — Вже чув про цього козака.

Татарка підняв голову:

— Скажу правду. Я людина військова, знав, на що йду. Улагаївців у Брюховецькій три сотні, всі на конях. Тримають позицію проти Переяславської. Хотять ранком наступати. В Переяславській червоних немає. Тримається лише ЧОН, чоловік тридцять. Ждуть підмоги. Вся біла сила рухається на Тимошівську. Жорстокі бої йдуть за Рогівською. До Тимошівки там близько. Як захоплять Тимошівську й Катеринодар, з'єднаються з Хвостиковим іпідуть на Ростов.

— Багато, козаче, знаєш. Багато, — проронив Жалоба. — Звідки така сурйозна інформація?

— Звідкіля, питаєте? Скажу. Мій молодший брат, полковник Семен Татарка, у Врангеля дивізію водить. Нещодавно бачився з ним в Охтарях. Наказав сотникові Рябоконю захопити Брюховецьку, аби потому Тимошівську зручніше захопити. Мене з Рябоконем літаком у плавні перекинуто.

— Ти, козаче, відвертий...

— Раз я пішов до вас, то все ваше.

— Міркуєш, що верх буде наш?

— Ваш.

Жалоба похвалив:

-— Сурйозно балакаєш, козаче. Ну, а скажи, де зараз біле військо?

— Б'ється під Джерелівською. А може, захопили вже й Рогівську. До Тимошівської підходять. Хоча хто його зна. Червона Армія люто б'ється, але відходить.

— Виходить, нам туди поспішати треба. Допомогти. А Рябокінь заважає. Сидить, як заноза в п'яті... Ну, а скажи, товаришу Татарка, можна захопити оце Брюховецьку?

Татарка відповів, знизуючи плечима.

— Як вам сказати? Аби я знав, яка у вас сила...

— Ну, скажімо, дві сотні й три кулемети «максими».

— Жалоба навмисно втричі зменшив свої сили.Того досить, — сказав Татарка. Захопити можна. Я покажу, де стоять сотні, де розставлена варта, де ночує Рябокінь.

Жалоба повернувся до Стасюка:

— Петре, веди першу сотню з Татаркою. Другу поведу я. Останніх поведе Луняка. Вони переправляться на чому зможуть. На оберемках очерету, на надутих штанях, на дошках. Робимо!

Табір ожив. Перші дві сотні зникли в очеретах, а решта різали очерет, знімали дошки з гарб. їздові в'язали коней десятками й гнали в бік станиці Переяславської.

За півгодини все затихло, ніби тут нікого й не було.

Над станицею Батуринською низько висли чорні хмари. Пахло дощем. Крізь густу імлу не пробивалося проміння ранкового сонця, й гуркіт гармат став гучнішим. Ця лиха громовиця не вгаває ось уже третю добу над станицями Рогівською та Джерелівською. Наталя важко зітхнула:

— Ох, як там людям... Скільки ж можна страждати, терпіти? І коли вже тих воєн зовсім не буде?

Коло вікна, притулившись до лутки, застигла наймичка Соня. Так вона стоїть кожного ранку. З того часу, як занедужала Наталя. Стоїть, чекає, доки прокинеться.

Час тягся повільно. Наталя задрімала, а коли прокинулась, то побачила, що хмара посунулась далі, вітер хитає дерева так, що яблука падають, і сонечко світить. Наталя усміхнулася сонцеві й почула, що сили повертаються до неї. З-під подушки дістала невеличке свічадо і глянула в нього.

— Ох, яка страшна стала, — злякано промовила Наталя. — На таку він би й не глянув на ярмарку. Невже такою я вже більше не буду, як була? Та він же не впізнає мене, як зустріне. Та це ж і не я...

На її голос обернулася наймичка. Відірвалась од вікна, повільно перейшла кімнату й сіла коло Наталі. Мовчки провела руками по її голові, почала розчісувати волосся, заплітати в косу.

— Соню, я страшна?

— Ні, ти гарна.

— Бліда. Худа. Розпатлана. Страшна...

— Ні, хороша. Волосся причешемо. Будеш гарна. Сиди, не сіпайся, а то боляче смикну. Дай заплести коси...

— Ой, гірко хворіти, Соню! Як я не вбереглася. Поспала на сирій землі коло лиману — і маєш. Але тоді я була мов не своя. Мама за Кулика лаяла. Кулик усе вимагав весілля. А мені ні жити, ні вмирати не хотілося... А що зі мною трапилось? Яка хвороба? Застудилась, а чи лихоманка? Соню, що хвершал говорив?

Наймичка перестала заплітати косу, глянула у вічі Наталі:

— Ти у мене питаєш? Чого тобі?

— Що хвершал казав?

— Не питай мене. Я забула. Все, все забула. Мені треба згадати, хто я є. Я знаю, чую, що не та я, а друга, а хто — все думаю, думаю і не згадаю. І ніхто не нагадає мені. Кулик обіцяв, а мовчить...

— Ой лихо. Той Кулик у печінках сидить. Через нього й хворію. А матінка думає, що мені пороблено. Що мене зачаровано. Ніби суперниці зробили так, щоб я прогнала Кулика. Переживає дуже. Від однієї думки, що втратить такого зятя, жахається... Соню, сонечко моє. Ти любила? Був у тебе коханий?