Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Панас Жалоба стояв на скринях із набоями. За ним на землі сиділа комсомольська сотня резерву, озброєна списами. Жалоба гукнув:

— Гей, комсомол, риштуйся! Настала ваша черга. Вдарте, дітки, дружно. Вибийте кадета з табору. Пішли, пішли, хлопчики!

Комсомольці стали в чотири шеренги, виставивши списи за першу шеренгу. Йшли Мовчки, тільки довгі списи вилискували. Здавалося, не люди йдуть, а цілий ліс.

Кадети кинулися на списи. Скажено махали шаблями, рубали списи, але комсомольців дістати не змогли. А списи кололи, кололи, кололи... Кадети задкували відбивались, а потім побігли.

Попереду всіх купка біляків несла непритомного полковника. Вони дісталися до коноводів і верхи подалися назад.

Забачивши тих утікачів, білі схлинули з валу. Але від прудких юнаків з довгими списами хіба втечеш? Кололи, кололи, кололи...

Жалоба біг за комсомольцями, прихвалював:

— Так, хлоп'ята, так! — А коли відійшли далеченько від табору, наказав: — Стій, комсомол! Припинити наступ. Нехай тікають, кляті.

Грізна стіна списів зупинилася. Тільки Луняка стояв на місці, махаючи списом, і кричав до кадетів:

— Ага, тікаєте, бісові душі? Не втечете. Ми ще знайдемо вас! Коня Панича вбили. Якого коня вбили! За Панича кишки вимотаю.

Жалоба смикнув за руку:

— Кинь, Гавриле, галасувати. Не журись. За Панича десяток коней тобі дам. Трофейних.

— Такого коня вже не буде, Панасе. В похід узяв, думав зберегти, І не зберіг. Вік жалкуватиму...

— Народиться ще такий. Зате славно побили кадетів. Де це ти взяв списа?

— Шинкаренко загинув. Сусіда. Добрий хлопець був. Як на корнеті грав... Ну, я його списом віддячив гадам кругло.

— Виходить, спис і тобі згодився? А хто це в кузні хмикав, як я списи кував? —посміхнувся Жалоба.

Луняка знітився:

— Пробач, Панасе. Не гадав я тоді, що з ними вийде так кругло.

До табору важко йшов Татарка. Лівою рукою зажимав праве плече. Крізь пальці текла кров, залишаючи на гімнастерці руді плями. На запитання Жалоби муркнув

— Пусте... Шаблюкою чиркнули. Трошки шкіри зрізано. Заживе.

— Ти покажи, покажи, Сашко, — збентежився Луняка і пішов слідом за Татаркою.

Рана неглибока, але широка. Звисав клапоть шкіри Татарка скосив очі на рану і попросив:

— Гавриле, ти відріж шкіру.

— Не шкода? — пожартував Луняка. — Нова наросте. Ріж.

Луняка приклав листя подорожника, дістав індивідуальний пакет і туго забинтував рану. Співчутливо промовив:

— Болітиме, Сашко. За два тижні не заросте.

— Витерплю. Недалеко вже до Тимошівської.

— Думаєш, доберемося?

— Аякже. Доки брат Семен не очухається, білі сидітимуть. Ледь-ледь очухається, знову полізуть. Завзятий. Недарма ще на германськім фронті виліз у полковники, почавши старшим урядником.

— Значить, даремно я його легенько стукнув? Треба було міцніше, — промовив Луняка.

— Скажи, Гавриле... Брата Семена ти навмисне прикладом, а не кулею? Пожалів?

Луняка подивився пильно в очі Татарки, промовив:

— Якби хотів убити, то влучив би в голову. Думав, двину полковничка в груди, та й захопимо в полон. А не вийшло. Вихопили козачата. Видно, люблять його.

— Не козаки люблять, а жінка. Багата вона у нього дуже, а підстаркувата. Засліпила його очі золотом, а сама гине за ним. Найняла купу головорізів, щоб його берегли. Дорого платить тим охоронцям, їх ціла сотня. Ото вони й спасли його.

— Жалієш брата, Сашко?

— Як тобі сказати?.. Брат. Маленьким я його любив... Над степом почулася сурма. Ледве закінчив горніст,

як показалися три вершники. Вони галопом летіли до табору чонівців. Майорів білий прапор.

— Парламентери! Парламентери!

Луняка придивився до офіцера, штовхнув Татарку:

— Глянь, впізнаєш?

— А чого ж, Рябокінь завжди так одягається. Багач, не шкодує барахла.

Парламентери зупинилися перед валом. Рябокінь підняв руку:

— Бачу, панове чонівці, що ви добре улаштувалися. Шанці, заслони спорудили. Мабуть, зимувати тут хочете? Слухайте, що я вам скажу, брати козаки.

— Сірий вовк тобі брат і товариш, а не ми, — крикнув Гайдай,

— Хлопці, мовчати! — гукнув Жалоба.— Несурйозно. Хай балакає.

— Слухайте, всі чонівці! Наш славний полковник Семен Татарка хвалить вас за геройство. Він не хоче вам смерті. Пропонує всім Здатися. Складіть зброю та розходьтеся по своїх хатах. Нікого не зачепимо.

— Спасибі полковникові Татарці за ласку,— обізвався Панас Жалоба. — Сам він оклигав?

— Полковник Татарка здоровий. Не гнівається на вас. Здавайтеся.