Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Дивися, який добрий став полковник, — прогудів бас Луняки. — А тільки один раз і битий. Ще раз віддубасимо, так сам здасться.

Чонівці засміялися, а Рябокінь вів своє:

— Ви взяті в кільце! Червоних, з Кубані гонимо. Генерал Бабієв узяв Тимошівську, пішов на Ведмедівку. Генерал Бакуменко захопив Батуринську, Іркліївську. А кругом вас козаки Семена Татарки. — Він підвівся на сідлі і широко показав правицею навколо.

Мимоволі всі глянули, куди він указував. Лави улагаївців стояли широким півколом, притиснувши чонівців до річки.

— Вам виходу нема. Полковник Татарка дає слово, що всі будете вдома. І вимагає віддати його брата — Сашка Татарку. Хай їде зараз з нами.

— Ми його не тримаємо,— відповів Жалоба. — Коли хоче, хай їде.

Парламентер покликав:

— Сашко, чуєш? Твій брат Семен просить тебе до себе.

Татарка мовчав. Парламентер гукнув з притиском:

— Сашко, чуєш?

— Чую...

Весь загін повернув голови на голос Татарки. Він сидів на гарбі, дивився на річку. Парламентер знову звернувся до нього:

— Виходь, Сашко. Поїдемо. Такому славному козакові гинути не дамо. їдьмо, бо тут усі загинуть. Тебе брат чекає.

Татарка підвівся, суворо мовив:

— Я сам знайду брата, коли мені буде зручно.

— Запізнишся! — крикнув Рябокінь.— Усіх порубаємо!— Він завернув коня.

Парламентери від'їхали.

Сонце стояло високо й палило немилосердно. Була така спека, що степова стерня, здавалося, ось-ось спалахне полум'ям. У спекотній імлі лава білої кінноти розтікалася велетенським півколом, виходячи на рубіж нової атаки. Білі рухалися повільно, немов чорна хмара, яка охоплює півсвіту!

Жалоба оглядав степ. Раптом повернувся до бійців.

— Хлопці, у кадетів щось сурйозне діється.

Серед бійців пішов гомін, мовби вітром дихнуло. Всі схоплювались, витягали шиї і кричали, показуючи на улагаївців:

— Тікають!

— Мажуть п'яти!

— Диви, диви! Чого це вони?

Здалеку пролунали постріли. Короткі й довгі кулеметні черги. На півночі росла хмара. Врешті торкнулася світлого краю неба. В пилюзі та в поросі окреслювались окремі вершники.

— Не розумію, що там трапилося, — казав Жалоба, не відриваючись від бінокля. — Чи хтось збунтувався? Колотнеча у них зчинилася? А може, перетасовують сили, що так забігали... А може, там велика підмога наспіла, і на радощах б'ють із гвинтівок? Треба приготуватися до гіршого. Петре, — гукнув Стасюка, — ану, піднімай загін!

Стасюк кинувся до берега.

— Загін, слухай мою команду! Розімкнись посотенно. Дистанція — десять кроків. Заряджай!

Бійці займали місця в лаві. Грізно заблищали дула гвинтівок.

Іванко побіг до своєї сотні, але Жалоба зупинив його:

— Ти зачекай тут, хлопче. Без тебе мені важко. Ти й гукнеш кого треба, ти й крикнеш голосно. Подивимося з горба, що до чого. Поклич Луняку.

Стрілянина в білих ущухла, але хмара пилу наближалася. Аж ось дихнув вітер, відніс пилюгу на захід. Прояснилася далечінь, і стало видно вершників. На їхніх головах були гострі шоломи.

— Хлопці, — заволав Жалоба, — то наші! Червоні! Підмога!

Кіннотники йшли не прямо на загін, а брали ліворуч. На них ураз накотилися кадети, намагаючись збити, притиснути до річки, не дати розвернутись у степу,

— Еге, та вони тікають, — промовив Луняка. — Дивись, дивись, командире! За ними женуться. Візьмуть у вилку, посічуть. Ба, як вони лупцюють коней! Тікають ї нічого не бачать. Їх треба зупинити!

— Як їх зупиниш? Летять, нас не бачать.

— Я зупиню, — визвався Луняка. — Побіжу навперєйми.

— Спробуй, — погодився Жалоба.

— Побіг і я! — схопився Іванко. — Прапор візьму. Червоне побачать — зупиняться.

— Сурйозно, хлопче. Біжи.

Луняка біг навперейми, махаючи шапкою. Кіннота йшла важко, майже тюпаком. Стомлені коні ледве стрибали, важко кидаючи копита. Коні стогнали, й здавалося, сама земля стугонить. Луняка вихопив прапор у Іванка, підняв його високо, розмахував і голосно кричав:

— Сюди, сюди верни! Сюди, свої! Не повилазило ж вам!

— Сюди, сюди-и-и-и! — надривався Іванко. — Ой лихо, не помічають.

Раптом кіннота зупинила скок, пішла кроком, один вершник поскакав до прапора. Високий гнідий огир хропів, з нього куснями падало мило. Вершник зупинив коня біля прапора, коротко спитав:

— Хто такі? Якої частини?

— ЧОН станиці Немирівської. Нас коло тисячі.

— Добре, козаче! — вигукнув вершник. — Ми кавдивізія Меєра. Вирвалися з оточення. Нас гонить генерал Бабієв.

— Завертай до річки, — крикнув Луняка. — Аж он до товстої верби. Захоплюй позицію. Бабієва зметемо вогнем. У нас чотири «максими», набоїв досить.