Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Що там? Що трапилося?

— Не знаю, Петрусю. Всі зупинилися. Ґвалт. Стріляють.

Упродовж валки летіли вершники. В руках блищали оголені шаблі. На чорних шапках біліли широкі стрічки.

Петро стрибнув з гарби і пальнув з гвинтівки у вершника. Той упав.

Петро пальнув ще раз, раптом гвинтівка випала з його рук. Закричав од болю й шугнув у очерети.

Два вершники поскакали туди, де сховався Петро. Навмання палили з гвинтівок.

Обозників зігнали в одну купу. Молодий офіцер, розмахуючи маузером, кривив рота:

— Ви, червонобрюхі босяки, слухайте сюди. Вас захопила сотня козаків славного генерала Бабієва. Зараз зробіть порядок в обозі. їхати будете за річку. Хто за двадцять хвилин не сяде на гарбу, розстріляємо, як оцих собак...

Наталка подивилася туди, куди показав офіцер. Там лежали побиті чонівці. У Козуба, що тільки ввечері приходив до них, була розсічена голова.

Офіцер закричав:

— Ану, до коней живо!

Передні гарби викочувалися на греблю. Вершники гасали по обидва боки валки, кричали:

Гони, гони, мать вашу!.. Гони, наволоч!¶Гарматні вибухи ставали все голоснішими, ближчими. Стрекотали кулемети. Наталя все оглядалась, боячись за Соню, але та, здавалося, нічого навкруги не помічала.

Коли стемніло, в'їхали до Тимошівської. Зупинилися на широкій вулиці. За садками чулася стрілянина. Звідти набігли козаки. Вони швидко поскидали хліб на землю, наваливши купи. Не даючи відпочити коням, погнали обоз на другий кінець станиці. Коло довгих та широких хлібних магазинів лежали гори мішків з пшеницею. їх стали вантажити на гарби.

До Наталі підбігла гостроноса Мелашка, вся вимазана в коров'ячі кізяки. Наталка Ледве пізнала її.

— Милю, хто тебе так розквацював?

— А сама. Треба і вам з Сонею вимазатися в кізяки. Не будуть липнути насильники. Давай намажу. Ти гарна, зразу на тебе кинуться. Підставляй личко.

Наталка відсахнулася:

— Не треба. Не хочу. Хто буде лізти, ножем відіб'юся. Куди нас погонять?

— На Ачуїв. Пшеницю навантажать на пароплави, а нас відпустять додому. Ти, Наталочко, не супереч нікому, більше мовчи та сиди на гарбі. До нас люту охорону ставлять.

— А далеко той Ачуїв, Милько?

— Далеко. Коло самого моря. їхати нам та їхати, може, днів три, а то й більше, — відповіла Мелашка. Раптом запропонувала: — Давай кізяками намажемо Соню. Вона така гарна й така беззахисна. Мазати?

— Ні, не треба. Гидко. Я краще зав'яжу їй лице, як зав'язуються дурненькі. Я й Соні не дам зачепити нікому.

Осадивши коло них коня, вусатий урядник гучно закричав:

— Гей, обозники! Я ваш командир, старший урядник Степан Тимошенко. Хто не слухатиме, рубаю на місці!

Люди мовчали. Тимошенко подав команду:

— За мною. Рушай!

Валка витягнулася в колону. По боках їхали озброєні вершники. На кожну десяту гарбу сів вартовий. Коні рушили. Над Тимошівською стояла заграва. Вогняні язики досягали неба. Стрілянина затихала, але голосно вили собаки, наганяючи сум. ¶

Безкраїй степ, аж ось на обрії звелася золота баня собору. Здавалось, підпирає небо.

В'їхали у місто. За парканами крізь густі кущі бузку та мальви біліли будинки. Над садками виднілися дахи: очеретяні, черепичні, зрідка під бляхою. Вулицею бродили свині, чорні від намулу. Кілька кіз гризли мураву, а одна, біленька, все підстрибувала, намагаючись ухопити гілку молодої тополі.

— І це місто? Столиця наша? — розгублено промовив Іванко. — Та чим воно відрізняється од будь-якої станиці? У Немирівській такі самі хати, вулиці. Ось тільки кіз немає. А я собі думав...

— Що ти думав? — запитав Стасюк і додав: — Катеринодар — велике місто, культурний центр. Ми його ще не таким зробимо, перебудуємо. Я зараз не можу сказати, що і як буде. Мало знаю, мало бачив. Можливо, я й не доживу до комунізму, але напевне знаю, що Катеринодар буде не такий. І мій Львів буде не такий. За комунізму все буде не таким. Інакше ж не можна. За що ж ми кров проливаємо?!

— Ох, суєта суєт, — махнув рукою Тишко,

А Луняка бурчав:

— Та вже і так скільки понапридумували: підводні каюки, парові молотарки, маслобойні. Далі нікуди. Є навіть сепаратори.

— Помиляєтесь, дядьку Гавриле, — вів Стасюк. — Людський розум всесильний. Людський розум перетворить, світ.

Останні слова Стасюк вимовив якось урочисто. Його очі сяяли.

Луняка замилувався юнаком. Йому стало гірко засвою молодість...

Загін зупинився коло триповерхового будинку, облицьованого блискучими плитками. Жалоба легко стрибнув із гарби й поспішив до дверей. Іванко наздогнав його на широких східцях.