Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Дядьку Панасе, можна з вами?

— Чого ради?

— Та мені цікаво глянути, як люди вибираються нагору.

— Ходімо покажу.

Але Іванкові не довелося зайти в будинок. Назустріч їм вийшов Фурманов. Він привітався з Жалобою, сказав, що часу обмаль і треба рушати до причалу.

— Шкода, хлопець не встиг подивитися, як люди з поверху на поверх виходять, — усміхнувся Жалоба й поклав руку Іванкові на плече.

Фурманов наказав ждати коло пароплава «Гайдамака».

Загін рушив містом, перетнув майдан і спустився до причалу. «Гайдамака» стояв під глиняним урвищем. Брудно-жовті хвилі били в його облавки, від чого він то дрібно тремтів, то раптом здригався. Вода коло його боків вирувала. Нижче «Гайдамаки» стояло ще два великих пароплави. Люди, штовхаючись, носили на палубу мішки. Ланцюгом стояли бійці, передавали один одному паляниці. Далі на річці гойдалася величезна баржа. На ній", піднявши догори дула, — дванадцять гармат. Ще на одну баржу заводили коней. Вони тривожно іржали, косуючи на воду злими очима.

Прибув Фурманов.

— Товариші, хто міцніший, сюди.

За міцними високими бійцями ув'язався й Тишко. Став поруч з Лунякою та Іванком. Фурманов узяв його за плечі, вивів з лави.

— Ти, друже, відійди, слабенький, вантаж не для таких.

— Гадаєте, не маю сили? — образився Тишко й ухопив Фурманова за пояс. Рвучко підняв над своєю головою.

У натовпі засміялись. Фурманов, ставши на ноги, похвалив хлопця:

— Молодець, парубче! Люблю дужих та сміливих. Ось таких... Він не доказав, ухопив Тишка за пояс і теж підняв над головою, закричав: — Ну, герою, битися чи миритися!

— Миритися! — закричав Тишко, дриґаючи ногами.

Фурманов легко поставив його на землю.

Він першим узяв з гарби ящик із снарядами, поклав на плече й поніс на пароплав. Тонкі дошки, які замінювали трап, гнулися, колихаючись.

Проти причалу зібрався великий натовп. Звідкілясь набігли перекупки. З'явилися кавуни, дині, яблука. Сулії лимонаду, чавуни гарячого борщу, кошики смаженого насіння, цеберки з вареною кукурудзою. Тут же оклунки з махоркою — самосадом, папуші тютюну.

Коли пароплав було навантажено, Іванко пішов на цей базар. Пахло борщем. Він дивився на чавун, згадував свою

¶станицю. Біля нього з'явилася молода циганка з немовлям. Хлопець подивився на циганку, і стало ніяково, ніби заглянув у чужу душу. А циганка торкнулась його плеча.

— Не червоній, козаче, не соромся, — казала вона шпарко. — Бережись вогню, бережися води, бережися кулі та шаблі, соколе. Плачуть по тобі дівчата, а єдина все чекає на тебе, все виглядає тебе, все шукає тебе. Ти її знайдеш, голубе. Вона близько від тебе, дуже близько.

їх оточили люди. Іванко не бачив своїх, а циганка промовляла:

— Скажи мені, козаче, куди путь-доріженьку держиш? На схід сонця поскачеш чи на південь? Хоча не словами, а рукою махни в той бік. На захід чи південь? Признайся, і я тобі точно скажу: там дівчину зустрінеш чи в іншому боці.

Він помітив в очах циганки якусь тривогу. Насторожився, але весело відповів:

— Наше діло мірошницьке, — підкрути та й сядь. — Додав: —Куди команду дадуть, туди й поїдемо.

— Правди не хочеш казати?

— А давай, циганочко, я тобі поворожу. Я вмію, — узяв циганку за руку, дивився на долоню. — Чого ти хочеш і що чекає на тебе? Хочеш ти багато золота, і воно буде твоє, якщо знайдеш. А жде тебе циган із ковадлом у мішку. Якщо принесеш мало грошей, то відлупцює тебе, а принесеш повну пазуху добра, то дозволить нагодувати його.

— Вгадав! їй-богу, вгадав хлопець! —засміялися навколо.

Циганка висмикнула руку, заверещала:

— Іди, іди геть від мене, баламуте!

Хтось поклав руку на Іванкове плече.

— Здорово, парубче, ворожиш. Ходім обмиємо ворожбу.

Іванко покосився: позаду стояв парубок в англійському френчі. Руки білі, м'які. Чепіги, вила в руках зроду не держав. Мабуть, станичний писар.

— Немає охоти пити. Жарко, — відповів йому. Ще раз придивився до незнайомця. Чи не той самий, що заскочив у Брюховецькій, розлучив мене з дівчиною, відрядив під вартою до Рябоконя? У голові прошуміло: «Запитати його, узнати, де тая дівчина... Він напевно знає. Ще тоді здалося мені, що вони знають одне одного... Але чому він тут? Лазутчик?»

— Присядьмо, козаче, — запрошував той, показуючи на стовпи, розкидані на пристанськім плаці. — Ноги втомилися. Я сам із станиці Григоро-Афинської. Приїхав дещо купити, а тут гармидер... Слухай, коли до Слов'янської ідеш, будь ласкавий, заскоч до мого дядька Онопрія Коростиля, пакуночок занеси. На пристані касиром працює. Візьмеш? Могорич мій.