Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— Пора! Ну, тримайся, Тимошенку...

Прокрався до хати й жбурнув гранату у вікно. Не встигла вибухнути, як кинув другу на кадетів, що спали коло криниці. Полихнуло за його спиною. Забряжчало скло вікон, зойки, у дворищі зчинилася метушня. Осідлані коні бігали, іржали.

Іванко запалив стіжки очерету.

Сухі, вистояні кулі спалахнули стовпами вогню. Вхопив один куль, кинув на прикладок сіна, другий до ожередів соломи. Вогонь пік обличчя, руки. Тріщала вовна на шапці. Не зважав на те, що тліли поли бешмета, кидав і кидав кулі на ожереди.

Запалало все. Мільйони іскор летіли вгору, шугали над дворищем. Кадети Помітили його й кинулися до ожередів. Тимошенко кричав:

— Гаєм, гаєм забігайте! Хапайте палія!

Кадети розсипалися півколом, заходили гаєм. Іванко кинув гранату, потім другу. Кадети попадали, але деякі схопилися й побігли з двору, інші зачаїлися за криницею, за гарбами. Тимошенко кричав:

— Хлопці, беріть палія! У нього немає бомб. Хапайте!

Кадети отямилися. Кинулися до Іванка. Леза шаблюк блищали, мов блискавки, зеленими вогнями. Іванко озирнувся. Повз ожереди проскочити було неможливо. Пекучий вогонь загородив дорогу, і хлопець кинувся до сусіднього дворища. Перескочив через високий плетінь з очеретів й упав на землю, хоронячись від куль. Тут рядами стояло багато гарб. Коло них метушилися люди, запрягаючи коней, — на Іванка ніхто не звернув уваги. У кутку двору стояла невелика хата. Сінешні двері розчинені навстіж.

«Пересиджу в хаті, — вирішив Іванко. — Там мене не побачать. А побачать, так відіб'юся, доки наші прийдуть».

Метнувся до сіней, міцно зачинив двері з дубу і підпер скринею.

Посередині кімнати, над колискою, схилилася молодиця, загортала в пелюшки малятко. Повивачі заплутались, вона розплутувала й причитала:

— Ой боже, згоримо! Ой пропала хата. Іскри так і летять. Гасити нема кому.

Літня жінка стояла на ослоні. Знімала зі стіни ікону, заспокоювала молоду:

— Не репетуй. Божа матір спасе. Стану перед вогнем з іконою. На Неопалиму Купину вогонь не сягне. Затихне.

Застукав хтось у вікно, вимагав:

— Сюди червоний заскочив. Гоніть, бо стрілятиму!

Молодиця кинулася до вікна.

— Який червоний? Немає нікого. Тут лише дівчина з обозу.

Іванко заскочив до кімнати, позирнув у вікно і помітив Тимошенка. Торкнув молодицю за лікоть:

— Не бійтеся. Чуєте, червоні наступають.

Над станицею почервоніло небо від заграв пожежі. Бухали гарматні постріли. Кулемети не вгавали. Червоні пішли в останню атаку, але Тимошенко ще цього не розумів, люто погрожував запалити хату, шаблюкою рубав двері. Іванко тихо відчинив кватирку вікна й підняв карабін, але в плечі йому вчепилася жінка:

— Облиш, хлопче. Гірше буде. Нас закатують.

— Уб'ю ката, нікому буде катувати, тітко.

Із другої кімнати вибігла висока дівчина, вхопила Іванка за плечі, відтягла од вікна.

— Не -стріляй. Заховаємо тебе. Не знайдуть.

— Та пустіть мене! — крутнувся Іванко, вириваючись, і застиг. Перед ним стояла дівчина з ярмарку. Впізнав ту, яку так жадав знайти. Хвилину стояв здивований, зраділий. Прошепотів:

— О-о, це ти, чорноброва. Як довго шукав тебе. Як жадав бачити. Ти тут живеш?

Вона не поспішала відповідати. Вражена не менш за нього, притисла руки до серця. Лише очі її спалахнули і сказали йому всю правду. Видихнула:

— Не забув...

— Вік не забуду, люба. Це твоя хата? Відповідай. Довго чекати не можу! Твоя хата?

— Ні, ні, милий. Мене з Тимошівської з обозом гонять. Ти червоний? Ти палив?..

— Я червоний розвідник.

Іванко вимовив це гордо і злякався. А раптом вона білогвардійка? Ненавидить червоних? Чужа й найдорожча в світі.

— Мовчиш? Тобі не милі червоні?! Кажи всю правду, то не буду думати...

Це гостре запитання не застигло ЇЇ зненацька. Вона так багато думала про це й давно вирішила, з ким бути. Ясними очима дивилася на нього і відповіла так просто, ніби все життя вони прожили поруч:

— Мені любі ті, кого ти любиш.

За дверима кричав Тимошенко:

— Хлопці, несіть солому. Хату підпалимо. Відчиняйте! Іванко рушив до дверей, став відсовувати скриню.

— Я вийду, бо загинете. Якось викручусь.

Дівчина заступила дорогу. Очі палали. Тремтіла:

— Ні, ні, любий. Тимошенко закатує. Ховайся. Тіточко, та допоможіть його сховати...

Жінка кинулася до них:

— В опочивальні вікно в глухій стіні. Вискочить прямо в гущавину. — І звернулася до молодиці: — Галю, забалакай до вахмістра. Швиденько. Щось кажи йому. Біжімо, хлопче.