Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Дівчина штовхала Іванка у плечі:

— Іди, іди...

В опочивальні вікно не відчинялось. Господарка возилася з ним, радила:

— Хлопче, за вікном кукурудза. Далі густі фундуки, а там очерети, лиман. Є де сховатися.

Чорнобровій дівчині не терпілося:

— Ой тіточко, та чого воно так довго не відчиняється, — і кинулася допомагати. — Скоріше. Я з ним утечу.

Іванко заперечив:

— Ні, люба, не можна. Там бій. Стрілятимуть. Тут залишайся.

— Так гонять мене на Ачуїв, де здибаємось, де я тебе побачу? Ось і вікно готове. Тікай. Де ж я тебе побачу?

Іванко вистрибнув з хати, крикнув:

— Тут чекай. Після бою буду сім днів чекати! А-а, гад! — закричав він і випалив у когось з карабіна.

За хатою кричали, почулася стрілянина, Наталка бачила. як він шугнув у кукурудзу і зник з очей.

Іванко тікав городом. Густе товсте бадилля кукурудзи, обплутане квасолею, заважало бігти. Важкі та довгі качани боляче били в груди, обличчя. Шкрябали опечені руки. Вдерся в густі зарослі ліщини, бігти стало ще важче. Зачепився за пень і полетів униз сторчака. Думка майнула, що попав у стару криницю, але опинився у плавнях. Вгруз у намул по коліна та лікті. Сили не мав випростатися. Лежав на теплім намулі та рясці, хапав повітря, мов риба на березі.

На сході червоніло небо, сутінки відходили до очеретів. Станиця тонула в димі, пилюзі. На вгавала стрілянина.

«Б'ються наші запекло, — зітхнув Іванко. — Багато ворога. Багато. Треба іти допомогти своїм. Ось трошечки вгамується серце й піду... Чорноброва знайшлася. Я знав, вірив, що знайду. Любить. Чекає. Ні, не втечуть обози. Луняка на тій дорозі. В станиці залишиться чорноброва. Яке щастя. Знайшов. Зустрів: кінець війнам, кінець чорному баронові. І вже ніхто нас не розлучить... Ждатиме. Тепер навіки... Треба іти бити гадів...

Підвівся. Ноги гнулися. Правою не можна стати на пальці. Опираючись на гвинтівку, повільно йшов берегом, шукаючи місця, де можна вибратися нагору. Нога перестала боліти, стало легше ступати на пальці. Нарешті знайшов круту стежку і виліз нагору. Від берега тяглася широка вулиця, пуста з краю в край, і лише високі тини з очерету виднілися всюди На сусідній вулиці чулися постріли. Раптом почулося важке гупання. Він знав це гупання та важкий придих — недалеко бігла піхота. Але чия? Про всяк випадок подався до садочка, заліг під кущем фундука.

Гупання ніби навалилося на нього. Солдати залягали впродовж вулиці. Недалеко двоє лаштували кулемети. До них підбіг третій, запитав:

— Скільки стрічок маємо?

— Три короба, пане капітан!

— Малувато. Палити доцільно, панове юнкери. Покажемо, на що здатні костянтинівці.

«Виходить, позицію зайняли юнкери. Костянтинівської офіцерської школи, — здогадався Іванко. — Ці на смерть битимуться».

— Готовсь! Готовсь! — крикнув капітан

Іванко зачаївся, стискаючи карабін. Чекав

Чонівці з'явились якось неждано. Насунули з садків. Бійці перебігали од дерева до дерева, палили з гвинтівок. Костянтинівці ударили гучними випалами. Скажено татакав кулемет, і чонівці влипли в землю.

— Ось я тобі заткну пельку, — прошипів Іванко і випалив у спину кулеметника.

Юнкер упав на кулемета. Його відтяг. помічник і став стріляти. Іванко знищив і другого кулеметника. Капітан кричав:

— Юнкер Скачко! До кулемета!

За гучними вибухами ніхто не помітив, як стріляв Іванко, але нараз затихло, чонівці відкотились, зникли з садів. Капітан крикнув:

— Юнкер Дроздов, до кулемета другим номером! Не сподобався червоним наш вогонь. Так триматися, орли!

Деякий час стояла тиша, і раптом над вулицею вибухнув снаряд. Гармаші били влучно. Юнкери заметушились, забігали.

Іванко націлився в капітана, але випалити не встиг. Земля під ним здибилася, в очах запалало світло. Його кинуло вбік, ударило об яблуню, і він більше нічого не бачив і не чув. Лише в мізку, вже в темряві, пронеслося: «Бач, як вмирають».

Спека. Бейсюг відступив од берега, оголилося коріння очеретів, і вони пожовкли, твань затверділа, порепалась. Миші забилися в глибокі нори, а вовки ночами підходили до току Луняки, нишпорили по баштану та гризли кращі кавуни, тамуючи спрагу.

— Душно, не можу, — промовила Векла і кинула граблі. — Хай йому біс. На кого мені гнути хребта? На босяків? Скоро з'являться чонівці і заберуть усе під мітлу.

— Не заберуть, Векло. Зоставлять нам хліба, що хватить до нового. Та й немолоченого ще сила, — показала Ганна на копиці в степу.

— Та щоб я хоч пальцем ворухнула — оте молотити?! Нізащо! Ганно, кинь роботу. Ти мені на зло робиш: стараєшся. Дивіться, мовляв, яка я роботяща, не ледащо. На зло стараєшся, — твердила Векла.