Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

На порозі з'явилась Явлашка.

— Бабусю, як сталося, що білі не забили мене?

— Як сталося, так сталося. Ти впав, а по них стали стріляти з вулиці. Вони й повтікали.

— Ага, он воно що. Тут наші були. То, напевне, наша влада у станиці?

— Наша, наша, синочку, влада, — казала бабуся. — Червоні в станиці. Пробігли вершники з червоними бантами. Ще один мене запитав, чи не ховається у моїй хаті який біляк?

— Наші, — скинувся Тишко. — Де ж мої штани? Ох, суєта. Направляйте, бабусю, ногу. Мені треба йти. Товариш мій, Іванко, напевно, шукає мене.

— Направлю, сину, направлю. Зараз уже можна. Добре, якщо товариш шукає тебе. А можливо, він так, як і ти, десь лежить...

— Ні, ні. Він геройський хлопець. Направляйте, бабусю, ногу. А чи скоро почну ходити?

— Вдало вийде, то зразу й підеш.

Бабуся стала промацувати ногу. Очі блищали молодо. Щось зашепотіла.

— Чаклуєте, бабусю?

— Аякже, синку! Звикла. Як мене навчила замолоду баба Духанка, так з тих пір і помагаю людям. Вважай, уже більше сімдесяти років шепчу. Ти лежи собі та слухай... Миколо, Миколо, — когось покликала. — Біжи, хлопче, сюди!

До кімнати зайшов підліток років одинадцяти. Бабуся показала йому на Тишкову ногу вище коліна.

— Притримай, голубе, болящого ногу... Стара стала Катерина Явлашка Сама вже не здужає. Раніше, бувало, однією рукою візьму там, другою тут, та й одна впораюсь.

Микола притис Тишка вище коліна. Йому, видно, було це не вперше. Тишкові здалося, що його ногу кинули в окріп. Запекло, але він сказав:

— Міцний, бабусю, ваш онук.

— Микола — моя надія. Розуміє. Коли Катерину Явлашку бог покличе до себе, Микола замінить мене. Він уміє. Тямуща дитина... А ти, козаче, не кривись. Зараз усе й закінчиться.

Гострий біль пронизав Тишка. Він застогнав і втратив свідомість.

Опритомнів — Катерина Явлашка поралась коло столу.

— Ну й ніжний ти, а ще козак. Ніжний, як дівчина. Ні, не бути тобі воякою. Твоя доля хліб сіяти, жінку кохати.

— Хочу, бабусю, хліб сіяти. Женитися хотів, та не люблять дівчата. Конопатий...

— Не журися, сину.

— Бабусю, ви різні мазі робите. Зробіть таку, щоб конопатини з лиця зникли. Я вже мазав їх і гусячим салом, і медом, і курячим гноєм...

Бабуня журно захитала головою:

— Немає такої мазі, синку...

Очі Тишка погасли, руді конопатини стали помітніші. Одвернув голову до стіни.

— Та ти, синку, не сумуй. Не з лиця воду пити. Душа та добрі діла чоловіка красять. Роби людям добро, і тебе полюблять. А конопатини самі зникнуть.

— Чи ж скоро?

— Скоро. Як тільки одружишся. Почнеш жити сімейно — і зникнуть. Лице стане біле. Гарний будеш. А зараз змішай мед з маслом, додай золи й часнику і маж на ніч. Не так ті конопатини горітимуть. Та чого ж ти лежиш, уставай і ходи здоров!

Тишко в нових штанях боязко ступив по хаті. Нога не боліла. Трохи нило в коліні.

— Дякую вам, бабусю. Ви... — він раптом замовк. Щось давке підступило до горла. Схилив голову до її рук. — Дякую, мамо...

Станицю зайняли червоні. Майже в кожному дворі стояли бійці. Тишко йшов вулицею. Десь тут мали бути свої. Він не помилився: посеред того самого двору, де вони із Стасюком залишили Іванка, стояли чонівці. На попоні лежав Іванко. Над ним схилився Луняка. Тишко жахнувся, побачивши Іванка. Одяг висів на ньому обгорілими клаптями. Чуб обсмалений, чорні брови поруділи. Обличчя бліде, на плечі запеклася кров. Тишко кинувся до Іванка.

— Друже, як тебе... Живий?

Чонівці розступилися, а Луняка вигукнув:

— Ба! Хвилософ явився. А тебе, чорта рудого, всюди шукають. Стасюк та Устименко ще бігають. Думали, пропав...

— Мене баба ворожка відходила, дядьку, ногу направила. Тут, за рогом вулиці, живе. Збігайте, хлопці, приведіть, — прохав Тишко, — бо з мене бігун ніякий. — Він нахилився над Іванком: — Нічого, Іванку, нічого, Микуло. Головне — живі. Будемо жити. Скоро прийде бабуся Явлашка, напоїть тебе зіллям, перев'яже рану — і гайда доганяти Улагая.

— Доганяти не будемо, — сказав Луняка. — Наш загін своє завдання виконав. Улагая женуть регулярні частини. Цілого чоловіка у нашому загоні не залишилось. Усіх зачепило як не вогнем, то залізом. Ех, і молодці ви, хлопці! Золоті! Це не я кажу, Фурманов так сказав. Ви перелякали білих, а ми — в атаку...

Катерина Явлашка не забарилася, принесла глечик молока Слідом за нею принесли чавун та рушники.

Вона напоїла Іванка, примовляючи за своєю звичкою, потім звернулася до бійців:

— У кого гострий ніж, розріжте на ньому одяг. Все треба скинути Несіть простирадла.