Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

Іванко розплющив очі й сумно дивився навколо.

Хотів щось сказати, але очі заплющувалися, й тоді він наче марив:

— Я бачив її, бачив.... Знайдіть... Прошу, знайдіть...

Луняка допитувався: «Кого?» — але хлопець нічого

більше не казав.

Наталя, стомлена до нестями, ледве чипіла на гарбі. Коні надривалися: гарба — як гора. На спітнілі кінські хребти осідала густа пилюга, з-під хомутів та посторонків падали клапті мила. Наталі здавалося, що коні ось-ось не витримають, упадуть і вона залишиться тут навіки, розчавлена колісьми.

Це вже трапилося з багатьма хурами. Вони скрізь стирчали на обочинах. А старший урядник Степан Тимошенко не втомився. Гасав на високому коні, махав нагаєм, погрожував наганом. Наталя вже нічого не боялася.

Передня гарба зупинилась. Наталчині коні вперлися в її задок Дихнув вітер, відніс пилюгу вбік, стало видніше. Наталя озирнулася, де Соня. Та сиділа нерухомо, голова упала на груди. Дрімала.

Мимо пройшла Мелашка з цеберкою. Скоромовкою сказала:

— Іду по воду. Попереду річка. Стоятимемо довго. Коней напою.

— Чекай, я з тобою, — підвелась Наталя. — Хоч пилюгу з лиця змию. Яка річка?

— Зараз сама побачиш.

Річка була в низьких берегах. Широка й повна, дна не видно було: воно ховалося десь у чорній безодні.

За річкою зеленіла висока трава. Туди начеб ще не досягла війна.

А тут усе збито. Хвіст довгої валки сягав за обрій. Череди корів, косяки коней, отари овець і свиней. Металися вершники, намагаючись дати лад. А до річки котили нові гарби, нові гурти худоби.

Наталя потягла Мелашку за руку.

— Ходімо звідси. Тут погано. — Вона дістала торбу з харчами, пересіла на гарбу до Соні, розбудила її. — Сестричко, давай трохи поїмо. Цілий день постилися. Хочеш?

Соня протерла очі.

— А я й забула, що треба їсти...

Мелашка обідала з ними. Ламаючи паляницю, казала:

— Дівчата, давайте тікати додому.

— У Гривенській треба було тікати, а тут Тимошенко наздожене, зарубає.

— Він і не побачить. Уночі втечемо. Кинемо гарби і гайда.

— Без коней далеко не втечеш. І коней шкода.

— Однаково нам коней не бачити, — запевняла Мелашка. — Казав мені один. З Ачуєва вернувся. Там усе вантажать на баржі. І коней. Заберуть і наших. Тікаймо, подружки. Тут удасться.

— Ні, Милю, без коней — ні, — хитала головою Наталя. — Піхтурою коли я до Новобалківської дістанусь?

Третій день пішов, як ми звідти.

— Ага, ти он про що думаєш? Про чонівця свого.

— А про кого ж мені ще думати?

— Тоді втікаймо.

Мимо гарби пролетів полковник і зупинився на березі. Під ним танцював кінь гнідої масті. На полковникові все сяяло: «газирі, еполети, зброя. Навколо нього зібралося десятків два вершників. Полковник загорлав:

— Сотника Мручка сюди!

Прискакав сотник. Полковник накинувся на нього:

— Де переправа?! Ще вчора мала бути готова! Де переправа, разтуди твою...

— Скоро буде, пане полковнику. Дошки, стовпи везуть.

Наталя випустила хліб з руки.

— Ой боже, дядько Семен тут! Який злючий...

— Де, де дядько? — запитала Мелашка, підвівшись на ноги.

— Та той полковник, — показала Наталя. — То ж мій дядько Семен.

Мелашка вхопила Наталю за плечі.

— Так це ж добре! Попроси дядька Семена. Він нас відпустить додому з кіньми. Біжи. Проси гарненько. Іди, — квапила Мелашка.

— Та не спіши. Хай хоч викричиться.

— Побачить тебе — перестане. Іди...

Полковник гримав на сотника:

— А, собача душа! Тобі матеріалу бракує! А це що? — показував на валку гарб. — Це не матеріали?! Продався червоним! Та я з тебе двох зроблю, юда!

Шабля полковника блиснула й упала на голову сотника. Він ничком упав під ноги коневі. Гнідий огир полковника ледь подався назад, а потім стрибнув і вдарив зарубаного сотника передніми копитами в груди. Полковник стримав коня, закричав:

— Тимошенко! Хутко сюди!..

Підлетів Тимошенко на високому коні. Кинув руку до скроні.

Полковник ткнув заюшеною шаблею в груди Тимошенка.

— Не буде греблі до заходу сонця — зарубаю! — Він потягнув поводи, і гнідий поніс його від берега.

Мелашка провела очима полковника, безвільно опустила руки:

— Казала тобі, — докоряла Наталі, — біжи зразу, проси дядька. Полетів. Не побачимо.

Наталя відмахнулася:

— А хай йому грець. Страшний... Казали, що дядько Семен лютий, — не вірила. Приїжджав у гості, то був лагідний, ласкавий, а тут... І як його земля тримає? Ну, з чого тут міст будувати?..

Степан Тимошенко знав, з чого будують мости на війні. Він під'їхав до валки.