Кузьма Катаєнко - Живі зустрінуться

— А нехай собі командує, — кинула Наталя, — аби лише скоріше вів. Уже сонце сідає, а краю очеретам не видно.

На світанку другого дня мокрі, вимазані у смердючу багнюку плавнів втікачі опинилися на невеличкому острівці, що лежав на самому краєчку очеретяного моря. Острівець тремтів, колихався під ногами.

Ранок був туманний, крізь морок виднівся лиман. Сірі хвилі хлюпали коло самих ніг, в імлі дихалось важко. Перелякана зграя каравайок залопотіла крилами, метнулася врозтіч. Збила густу росу. Комарі кусали зліше. Гарматні вибухи котилися хвилями. Вони накочувались з усіх боків, і не можна було взнати, де ж саме ведеться той жорстокий бій.

Коли сонце висушило тумани, відкрилася далечінь. Праворуч, на обрії, стояли стовпи диму, що колихався в повітрі.

— Нам туди треба, — показав на південь бородатий дід. — Лиманом три верстви, а в обхід і в тридцять не вбереш. Тут байди повинні бути, а їх немає. Хтось забрав. Ой, такого не прощу нікому. Довідаюсь, хто каюки погнав, покараю, — нахвалявся білобородий поводир, і його чорні очі стали злими. — Хоч одну б зоставили, нахаби.

Стомлені втікачі попадали на землю, закрили очі. Важко, з простудженим хрипом дихали. Наталя гірко зітхнула:

— Дідусю, як же так? Виходить, ще два дні на обхід лиману? Та мене ж у Новобалківській так не діждуться. Дідусю, що ж воно буде...

Дід раптом весело підморгнув їй:

— Не журися, Наталочко. Допоможу твоєму лихові. Перепливемо лиман і без байди.

Очі Наталі заблищали:

— Невже перепливемо, дідусю! А на чому ж?

— На чому стоїмо, на тому й перепливемо, люба дівчино. Ми сидимо на пливуні. Бачиш, тремтить увесь. Треба тільки з місця зрушити — і попливемо.

— А здвинемо, дідусю?

— Здвинемо, люба дівчинко. Він ледве тримається. Гей, люди, ставайте в шеренгу. Та по команді розхитуйте,— тукав дід.

— Давайте, давайте спробуємо, — закликала Наталя. — Харитино, Милю, давайте дружніше.

Обозники вилаштувались у дві шеренги. По команді діда то присідали, то вставали. Острівець тремтів, але не подавався.

Дідусь раптом кинув свою сокиру під ноги.

— Зачекайте, люди. Я роздивлюся, на чому він тримається.

Дід скинув постоли, штани, сорочку і пірнув. Виліз мокрий, з бороди струмками стікала вода, мовив:

— На одному корінці держиться. В руку завтовшки. Аби який молодець спустився туди та ударив по кореневищу... Хто не боїться холодної води, люди? Сокирка моя дуже гостра! — закликав дідусь, дивлячись на втікачів, але ті відвертали очі. Один сказав:

— Та це ж зразу наживеш сто болячок. Краще обійти.

Дідусь розсердився:

— Соромно, козаче. Та хіба серед вас немає жодного сміливця? Як же так, кубанці? Чи мені вдруге лізти?

Наталя згадала про козака, краще якого не було на всім світі. «Він би зразу пірнув, — подумала про коханого, — тільки де він?.. Раз його немає, я повинна!»

— Давай твою гостру сокирку, дідусю. Пірну.

Він заметушився:

— Козир-дівка. Тільки негоже такій красі-квітці... Краще я сам, — і стрибнув.

З води було видно лише голову. Зубами вчепився за галузку, а руками так вимахував під водою, що хвилі покотилися. Пливун заколихався, зрушив з місця і поплив.

Невдовзі пристали до Низького берега коло невеличкого хутора.

Від лиману тягнулася лише одна вулиця. Виднілися білі мазанки, садки, зелений верх невисокої часовні. Жовтий хрест вилискував на її бані. Наталю, Мелашку та Харитину білобородий дідусь привів до великого двору. В глибині стояла простора хата під бляхою.

Коло воріт їх зустріла молода, струнка дівка, яку дід назвав Домахою. На його прохання а чи наказ вона швидко поставила на стіл густу юшку з осетрини, холодне молоко. Опісля обіду дідусь покликав Наталю до окремої кімнати. Там, міцно затуливши вікна і причинивши двері, спитав:

— Ну, Наталочко, признавайся. Ти не впізнала мене?

Вона здивовано подивилась на нього:

— Ні... Як маю впізнати, кого зроду не бачила.

— А ось тепер пізнаєш?

Дід кинув шапку на долівку, здер з голови біле волосся разом з густою бородою. Тепер перед нею стояв смуглявий бритоголовий козак середнього віку. Раніше вона його бачила чубатим, кучерявим. Одначе упізнала й поголеним.

Злякано відступила до порога:

— Ой, признаю... Ви дядько Рябокінь...

По його жорсткому обличчю розповзлася задоволена усмішка. Озирнувся, почав старанно натягати машкару. Перетворившись знову на старого дідуся, сказав:

— Не забула, значить. Добре. Більше двох років минуло, як бачила. А я тебе зразу впізнав. Аж зрадів. Своя людина. Наймичку батько придбав. Давно у вас? Батько не казав мені.