Iван Карпенко-Карий - Безталанна

Завiса.

Улиця. Варчина хата, злiва вiд глядачiв.

Варка (стоїть на порозi й виглядає). Нiкого не видко!.. Серце до Гната рветься, а злiсть i досада здержує… Де ж вiн?.. Вже й вечiр наближається, а на душi так погано, мов там прилип шматок чогось важкого i гне мене до землi!.. Ох!.. (Зачиняє дверi й зникає в хатi.)

Виходить Ганна, з правого боку вiд глядачiв. Ганна.Сказився парубок, не iначе!.. I на вулицi не видко… Ждала обiдать - не прийшов, галушки перестояли, як кваша, i сама через нього не обiдала… Вже й вечорiє, а його нема!.. Чи не поробили йому чого дiвчата?.. Вештається скрiзь по вечерницях, може, яка й пiднесла… чого доброго… ще пропаде!.. От наказанiє господне! Кажу: женися, Гнате, - не слуха… Ну, та вже насяду я на нього й доти буду гризти, поки таки цiєї осенi не оженю. Пора, а то зовсiм розпаскудиться! I додому самiй не хочеться йти, та треба, бо там свиня 5 корито з'їсть, така клята ненажера. Коли б мерщiй опоросилась - тепер у городi поросята по карбованцю… (Пiшла улiво вiд глядачiв.)

Справа виходять Омелько й Дем'ян.

Омелько. Та невже ти не брешеш?

Дем'ян. Єй-богу, нii Степан сам сьогодня приходив до мого батька, прохав, щоб пiшли старостою до Варки. Батько вже збираються, мнуть табаку у череїтку, а дядько Микола зайдуть за ними з Степаном разом. От гарбузяку пiднесуть, от смiха буде!

Омелько. Чого? Вони ж посварились з Гнатом; може, на злiсть йому й рушники подає за Степана!.. Хiба ти не знаєш Варки?..

Дем'ян. Та знаю, що вояа, аби' свого доказать, пiде й до чорта на обiд; тiлько ж Степан рябий, як еоровд яйце, а вона вередлива, та й Гната ще не забула…

Омелько. Так що ж, що рябий! Вiн здоровий, роботящий, кажуть, i грошi є… Чого ж їй ждать? Коли Гнат покинув, пiде й за рябого. Жаль. Гарна дiвчина, хоч би й не Степановi, якщо не проштрапилась…

Демян. А вона тобi до вподоби?

Омелько. Диво, кому ж вона ве до вподоби?

Дем'ян. Та першому менi. Я її боюся. Як гляне, так аж мороз по шкурi пiде.

Омелько. То й добре? Я їх багато бачив ка сахарному заводi, а таких нема?

Дем'ян. То сватай.

Омелько. Спiзнився.

Дем'ян. От Степан вiзьме в обидвi жменi гарбуза, а ти й засилай зараз старостiв. Вона за. тебе скорiше пiде, бо через тебе й посварилась з Гнатом.

Омелько. Як?

Дем'ян. Та так. Я бачив, як ти пiд сiном обняв її, та й сказав Гнатовi, ну, а ного й запалило.

Омелько. От навiжений! Я хотiв пошуткувать, обняв її, а вона менi стусана дала та й вирвалась. Що ж з цього? А! Я й не розшолопав вчора, чого вiн до мене чiплявся! Слухай! Тнат ще не зна про старостiв, на вулицi його не видко, ходiм до нього та розкажемо, i я помирюся з ним, i його помирю з Варкою. Чортзна за що посварились.

Дем'ян. Та йому про Варку байдуже! Хiба не бачив, як бiля Софiї увивався? Ну й майстер вiн бiля дiвчат!

Омелько. А коли байдуже, то посмiємося разом з ним над Степаном; а потiм прийдемо сюди, подивимося на сватання.

Дем'ян. Ну, ходiм.

Злiва виходять Софiя й Параска.

Омелько. От i дiвчата! Куди?

Параска. Туди. А ви куди?

Дем'ян. А ми туди!.. Ти знаєш, що тут сьогодня сватання?

Параска. Яке?

Дем'ян. Степан свата Варку.

Параска. Тю! Що ти мелеш?

Омелько. Побачите самi! (До Дем'яна.) Ну, ходiм, покличем Гната.

Параска. Хiба його нема на вулицi або у Миколи?

Дем'ян. Нема.

Пiшли влiво.

Софiя. Я вернуся, сестричко, додому. Гната нема мiж хлопцями - чого я пiду. Може, вiн до мене зайде, вчора обiщав.

Параска. Та ще побачишся.

Софiя. Е, нi. Я завтра рано поїду до татка, а тепер розминемося! Ох! Вчора, гей, вiн менi такого наговорив, що я мало не здурiла: не знаю, чи й вiрить своєму щастю?.. Так скоро все зробилося, що я мов несамовита ходю.

Параска. То вже тобi так бог дає, що щастя в двiр само йде; ти ж давно Гната любила…

Софiя. Може, вiн шуткував…

Параска. Чого ж йому шуткувать?

Софiя. А Варка?

Параска. Хiба не бачила, що глек розбили?

Софiя. Хто його знає?.. Вони гуляли довго.

Параска. Ото сказала - гуляли!.. Одно - залицяться, а друге - повiнчаться! Варка з Гнатом гуляла, а замiж - чула? - за Степана йде. Так воно все! Поки гуляють - обриднуть одно другому, а дружаться з тими, хто судився…

Софiя. То правда. Тiлько менi чогось наче страшно… аж тремтю…

Параска. То тобi радiсно, а ти думаєш - страшно… ти ще дитина!

Софiя. Може. Слухай, сестро, як побачиш Гната… нi, не приходиться…

Параска. Сказать, щоб прийшов?

Софiя (киває головою). Тiлько щоб нiхто не чув! (Цiлує її.) Яка ти добра! Прощай! (Хутко вертається налiво.)