Олександр Соколовський - Богун

Чи знайде ж на цей раз козацтво вірну дорогу, чи, може, знов візьме верх старшина?»

Але дивна річ: чим більше думав Богун про чорну раду, тим усе спокійніше ставало йому на серці.

Тільки тепер, після Берестечка, немовби новими очима оглядався Богун на минуле і з новою, все більшою силою прагнув майбутньої боротьби, хоч інколи й передчував, що вона буде нерівною…

«Може й загину, не подолавши, але не так, як Нечай», — думав Богун.

І раптом спогади про Нечая й про облогу Вінниці опанували його. Мов жива встала перед ним сумна, покірна постать Оксани.

Він відрядив посланця з повідомленням Джеджелієві, що за три дні вирушає на Маслів Став, а сам рушив з полком на Вінницю.

Але не пройшов він і милі, як прибігли чабани з Уманщини: десь недалеко в степах бачили кількатисячний чамбул татарський…

Це був один з тих чамбулів, що, повертаючися з-під Берестечка, брали ясир і на Вінниччині, й на Білоцерківщині, й на Уманщині.

Чуючи ввесь час про татарські напади, Богун тільки безсило стискував зуби: гадав, що чамбули вже десь далеко.

Тепер виявилося, що татари почували себе безпечно й додому не поспішали.

Богун не думав уже. ні про Вінницю, ні про Маслів Став: розшукати чамбул, погромити, помститися над ордою за зраду, визволити нещасних бранців, що може б ніколи не були в полоні, якби не ганебна козацька спілка з татарами, — тільки про це тепер трєОа було дбати..

Не гаючи ні хвилини, помчав Богун з полком у степи.

Буйні степові трави пожовкли й подекуди вигоріли під пекучим липневим сонцем. Червоними островами в чорножовтій безводній пустелі здавалися густі зарості високих степових бур’янів.

Спека й спрага мучили й козаків, і коней, але Богун протягом кількох день майже не давав їм перепочинку.

Тільки тоді, коли досвідчене око його помітило виразні ознаки того, що чамбул близько, Богун зупинився з полком у яру й чекав, пори люди й коні будуть здатні до бою.

А тим часом відрядив трьох козаків на звіди.

Вони поскидали жупани й шапки, взяли з собою тільки пістолі та черкеські кинджали й, ховаючись у густих бур’янах, подалися в степ.

Повернулися швидко.

Татари стояли не далі як за півмилі в широкій розлогій долині. Вони не сподівалися нападу й не поставили навіть сторожі.

Щоб зміркувати, з якого боку найкраще зробити напад,

Богун подався до кочовиська сам.

Воно зовсім не нагадувало військового табору: кілька сот наметів і юрт, розкиданих по долині без певиого ладу, гіри кожній юрті по кілька коней — бахметів: незграбних, низеньких, товстомордих, з густими гривами й довгими, аж до землі, хвостами, ординці в баранячих кожухах, у коротеньких легких сорочках, у високих кучмах, посередині кочовиська — барвистий намет мурзи, а трохи осторонь від нього — широкий майдан…

На майдані — між рядами незграбних гарб, під сторожею — сотні знесилених, пов’язаних міцною сирицею бранців — дівчат, жінок, дітей, парубків, підлітків…

Скільки разів з юнацтва бачив Богун цю картину!

Але тоді хижацькі чамбули приходили на Україну як вороги… Тепер же вони прийшли як спільники: тепер їх покликали самі козаки…

І він, Богун, теж їх кликав!.. Принаймні не заперечував, коли покликали інші…

Тільки кров може змити цю ганьбу!..

— Глядіть же, глядіть, хлопці: щоб ні один поганець не втік! — суворо наказував Богун, шикуючи полк до бою.

Оглянув востаннє козацькі шереги й махнув рукою…

І налетіли страшним вихором козаки, змішали й розбили на безладні розгублені купи кількатисячний чамбул татарський… На всій широкій рівнині закипіла страшна різанина.

Богун запекло кидався в найнебезпечніші місця, рубав і колов без жалю, без милосердя, жадаючи тільки помсти й крові…

І навіть тоді, коли скривавлені, порубані трупи татарські й козацькі густо вкрили долину, а рештки ординців почали кидати зброю, — він не спиняв розлютованих козаків.

Сп’янілий від крові, в скривавленому пошматованому жупані, стояв він коло намету мурзи й диким нелюдським поглядом дивився на бойовисько…

А визволені з полону бранці підходили до нього щасливими юрбами, низько вклонялися й дякували за визволення.

Дівчата, парубки, підлітки дивилися на нього вдячними поглядами й дивувалися, що він такий суворий, похмурий, навіть страшний…

Матері показували на нього маленьким дітям і шепотіли:

— Дивися… Дивися… Запам’ятай: це полковник Богун…

А діти лякалися, одверталися, пла'кали… І дивно лунав їхній плач у той час, коли всюди чутно було радісний гомін…