Олександр Соколовський - Богун

— Треба б нам, сестро, якось до Києва на прощу зібратися, — сказала якось Оксані Олена. — Помолимося святим угодникам, відговіємося…

— А як же тут?.. Як же старі з Тимком? — запитала Оксана. Але серце їй забилося швидко-швидко…

— До Києва, на прощу, — помолитися за нього, поставити свічку… Може, хоч трохи на серці полегшає…

— А як же тут? А що коли від Івана буде якась звістка?.. Ні, не можна на прощу… Треба чекати тут, — вирішила Оксана й сказала Олені, що треба трохи заждати.

І знову минали в напруженому чеканні одноманітні дні, тягнулися без кінця страшні, зловорожі, безсонні ночі.

А ж ось наче грім ударила звістка:

— Орда повертається!..

— Хмельницький у хана в полоні…

— Орда зрадила козаків…

— Король погромив усе військо козацьке…

І справді: незабаром прийшла орда і, казали, багато людей погнала у ясир.

Але під Вінницею якось минулося щасливо…

Сумніву не було: козацьке військо погромлене.

«А коли військо погромлене — Іван теж загинув, — з розпачем думала й боялася собі повірити Оксана, — загинув… Знов прийдуть пани… Знов Чарнецький… Та невже ж таки Іван загинув?.. Буде ж, повинна ж бути Якась звістка…»

Тепер тільки чеканням цієї страшної звістки й жила Оксана. Здавалося, прилетить ця чорна, ця неминуча звістка — і тої ж хвилини порветься останній зв’язок Оксани з життям.

Але Минали дні, тижні — звістки все не було…

Натомість почали гомоніти люди, що під Берестечком король погромив не все військо козацьке, що ледве чи не половина всього козацтва врятувалася й відступає і що веде те військо наказний гетьман Іван Богун — полковник Вінницький.

Дід Андрій, баба Ївга, Олена, Варка, Тимко — всі були певні, що чутка про Богунове гетьманство правдива, що тільки йому, Богунові, й могло віддати: козацтво гетьманську булаву в цей страшний час.

Оксана боялася вірити. Серце їй билося радощами, гордощами, а думка чомусь уперто допитувалася: чи правда ж?.. Чи правда ж?..

А ж ось Богун з’явився під самою Вінницею… Казали, що військо козацьке стоїть під Білою Церквою, а він сам з невеликим загоном їздить по всій Брацлавщині — набирає нове військо й за день-два стане у Вінниці.

Але минув цілий тиждень — Богуна не було.

Щодня проходили повз місто все нові й нові загони повстанців; здавалося, всі, хто здатний був воювати, рушили з Богунового наказу під Білу Церкву.

— Дивно якось, — казав дід Андрій, — якщо Іван гетьман — чого ж би йому їздити по Брацлавщині, коли військо отаборилося під Білою Церквою?.. Якщо ж він не гетьман і справді десь недалеко — чому не заверне хоч на півдня додому?

Дідові сумніви розвіяв Тимко: з кількома хлопцями він роздобув коней і крадькома подавсь одного ранку до батька, що стояв, за Тимковими відомостями, щось тільки за милю від міста.

Повернувся Тимко надвечір такий веселий і життєрадісний, що дід ледве примусив себе спитати суворо й погрозливо:

— Ну, знов цілий день волочився?..

— До батька їздив!..

— Що?.. Що ти кажеш? — схвильовано запитали Оксана й баба Ївга.

— Їздив до батька. То, виходить, зовсім не він. То якийсь другий козак!.. А всі кажуть — Богун. І сам він себе Богуном називає. А як довідався, що я Богуненко — дуже зрадів: казав, що я зовсім, ну зовсім такий, як батько… І ще казав, що таких, як він — Богунів, — тепер сила-силенна по всій Україні! А що справжній Богун тепер справді гетьман і справді стоїть з усім військом під Білою Церквою.

— А може, збрехав той козак?.. Може, не знає? — запитала Оксана.

— Не знає!.. Та він сам із батьком під Берестечком був і греблі через ГІляшову гатив!..

— Які греблі?..

Тимко, плутаючись від захоплення, довго розповіда про відступ козацького війська.

Оксана слухала, розпитувала, але раптом немовб отруєна стріла вдарила їй у серце:

«А що як і той гетьман такий самий, несправжній, я і козак, що його бачив Тимко?»

І так отруїла ця думка змучене Оксанине серце, та кою пекучо нестерпною здалася непевність, незрозумілісті неясність усього, що було Оксані відомо про Богуна, та кими страшними були наступні дні й ночі, що Оксана н могла вже далі терпіти й сама запропонувала Олені йті вдвох на прощу до Києва:

«Може, дорогою про щось певніше довідаюся, може справді Іван у Білій Церкві?» — гадала Оксана і вже н могла чекати жодного дня, не розуміла й не слухала дідових і бабиних застережень.

Найупертіше відраджував дід Андрій. Він казав, що по шляхах тепер неспокійно, що тільки-но цими днями на скочив на Липовець чамбул татарський, що, нарешті, й гріх перед богом і чоловіком без потреби наражатися й небезпеку.