Олександр Соколовський - Богун

На березі, кроків за триста від гребель, вони побачили кількох козаків, що, видимо, шукали броду.

— Сюди! — кричав передній козак, що був уже далеченько в болоті.— Тут ґрунт трохи твердіший… Тут острівець!..

Дід перший ступив у воду, за ним Максим і Кремезний.

На невеличкому острівці вони огледілися.

Позаду — через нешироку смугу болота, яку вони тільки що перейшли, — був табір козацький. Там лютували поляки.

Вони вже були й коло гребель, — стріляли, кололи й сікли шаблями тих, кому пощастило вихопитися з болота…

На протилежному боці — далеко під лісом, маяли козацькі корогви, шикувалися кінні полки й поволі зникали в лісі.

Максим махнув їм на прощання рукою. Кремезний хотів зробити те ж саме, але мавпа, яку він увесь час держав на руках, заметушилася, й Кремезний мусив притиснути її до грудей міцніше.

Дід Панас зітхнув і перевісив бандуру з лівого на праве плече.

Він подивився на кількох козаків, що були разом з ними на острівці.

Дехто держав у руках дорогі шати, в інших були череси й барильця з золотом.

«На той світ хочуть з собою забрати, чи що?» — подумав дід, посміхнувся ледве помітно й хотів щось сказати Максимові…

А ж раптом з берега хтось закричав польською мовою:

— Ага!.. Ось де вони!.. Кладіть зброю!..

— Чортового батька! — крикнув хазяїн мавп.

Високі дебелі жовніри спершу поволі, а потім усе швидше й сміліше почали наближатися до острівця.

Назустріч їм залунали мушкетні постріли.

Жовніри завагалися, але швидко почали стріляти й собі.

Ніхто з козаків не ховався. Та гаразд було й нікуди.

Стріляли, набивали мушкети й знову стріляли.

— Кидайте шати, кидайте золото в воду! — кричав Кремезний. — Кидайте, щоб не дісталося клятим ляхам…

Жовніри були вже близько. Стріляли вони похапцем, але дедалі влучали все частіше.

Огрядний сивоусий козак, що стояв поруч Максима, захитався і впав.

Максим ухопив його мушкета й хотів стрілити. А ж раптом щось ніби штовхнуло його в груди, він поточився і впав непритомний…

Коли через деякий час він розплющив очі, стрілянини вже не було.

Кров гарячим струмком била йому з лівого боку. З надмірним зусиллям Максим підвівся на лікоть і востаннє глянув навколо.

Дід Панас лежав горілиць і дивився в небо скляним поглядом. Кремезний — лицем до ворогів — стояв, притискаючи до грудей мавпу. Жовніри були від нього за кілька кроків.

На березі коливалися королівські корогви.

Оксана нетерпляче чекала вістей про козацьке військо, про Богуна. Але вісті надходили рідко, були непевні, часто зовсім неймовірні.

Ще навесні, невдовзі після того, як погнали козаки гетьмана Калиновського на Бар і Кам’янець, Оксана довідалася, що козацькі полки невдало штурмували кам’янецьку фортецю та що під Богуном гарматною кулею забито коня.

Потім, аж до місяця травня, не було майже ніяких новин.

У травні пройшла на з’єднання з гетьманом страшна орда татарська; люди боялися, нарікали на козаків, ховалися, але татари дорогою не чинили жодних насильств і грабунків і зникли так само швидко, як і з’явилися.

Потім була чутка про короля, про царя московського, що начебто теж вирушив на поляків, про пошесті й голод у польському й козацькому війську.

А врешті не було нічого певного, і ця непевність усе більше й більше непокоїла й тривожила Оксану.

То їй здавалося, що війна триватиме довго-довго, цілими роками, то ввижався Богун — постріляний, порубаний, укритий червоною китайкою…

Найтяжчі були ночі: удень за роботою з бабою Ївгою чи з Оленою Оксана не почувала себе такою самотньою, такою нещасною, як уночі, коли кінчалися щоденні турботи й у хаті, в саду і на подвір’ї ставало тихо-тихо.

Оксана не чула, як у саду заливалися солов’ї, як мрійно шепотіли тополі і як тиховійний вітер дихав пахощами буйно розквітлих троянд. Вона відчувала тільки гнітючу нудьгу й страшну зловорожу тишу. Занадто важкими здавалися їй буйні її коси, немовби чужим, помертвілим і млявим було все тіло.

І така пекуча, така нестерпна була нудьга, що інколи з непереможною силою тягнуло Оксану кудись іти, їхати — однаково куди, аби тільки не відчувати пекучої нудьги, не чекати щодня, щохвилини якоїсь страшної, неминучої, невблаганної біди.

Але коли сходило сонце і день тисячами голосів, тисячами дрібних турбот немовби кудись відганяв страшні примари тяжкої безсонної ночі,— Оксана ніби заспокоювалася.

Вона працювала дома, навідувалася до шпиталів, вигадувала все нові й нові невідкладні роботи і все частіше й частіше почала ходити разом з Оленою до церкви.