Олександр Соколовський - Богун

— А нічого собі, м’якенько ступати по кожухах! — шуткували півголосом козаки, але товариші негайно ж затуляли їм рота: «Щоб не було найменшого галасу», — наказав Богун.

І військо йшло так обережно, так тихо, що навіть глухе тупотіння копит, навіть дихання десятків тисяч людей здавалося надто вже голосним.

«Знають ляхи чи не знають?.. Довідаються чи не довідаються», — хвилюючись думав Богун і навіть хвилинами затримував віддих, немовби від того залежало — почують чи не почують поляки.

Але в польському таборі, все було, як звичайно, бо всі — від короля до простого жовніра — були певні, що козаки не сьогодні-завтра виконають усі королеві вимоги й піддадуться.

Правда, несподіванкою було для короля те, що козаки відмовилися видати старшину, а про Хмельницького написали, що як спіймають, то видадуть…

«Видасте й Хмельницького, й усю старшину, зробите все, що звелю: ви всі в мене в руках!» — радів король і спокійно чекав, поки козаки віддадуться на його ласку…

«А певно, таки не знають ляхи», — міркував Богун і все певніший ставав, що на цей раз військо буде врятоване.

Вже кілька годин переходили козаки по греблях, а на тому боці не було ще й половини кінноти.

Засірів день, зійшло сонце, а все ще багато кінноти залишалося в таборі…

Богун наказав прискорити рух.

Швидше й швидше почали посуватися по греблях вершники, швидше й швидше підходили до берега нові полки, а на тому боці шикували їх Джеджелій з Матвієм

Гладким і поволі скеровували далі — в ліс і навіть за ліс — у чисте поле.

Коли кінноти зосталося в таборі не більше як два полхи, Богун і собі подався на той бік: треба було й там дати лад, а потім повернутися до табору й керувати відступом піших частин.

Це вже була не така складна справа…

Богун був щасливий: ще кілька годин, нехай ще півдня, і все військо буде на тому боці…

Сонце було вже високо, коли Богун торкнув коня й подався до греблі, щоб переїхати на той бік.

Зовсім недалеко від греблі помітив він діда Панаса, й Максима, й Кремезного з мавпами: вони повинні були залишити табір негайно ж, як кіннота опиниться на тому боці…

Богун посміхнувся їм весело, вони помітили й радісно його привітали.

З греблі Богун ще раз глянув на них і проковтнув слину: хазяїн мавп умостився на возі й смачними шматками нарізував сало.

— Погано гетьманувати, — казав Кремезний, смакуючи сало, — ні тобі поснідати в свій час, ні з мавпами побавивитись.

Дід Панас хотів щось відповісти, аж раптом страшний крик прорізав повітря:

— Зрада, братове! Старшина тікає!..

— Тікає!..

— Старшина тікає!.. — розпачливо божевільно простогнав увесь табір козацький, і очманіла від жаху кількадесятитисячна маса людей ринула наосліп на греблі, обліпила їх, придавила своєю страшною вагою, розчавила, змішала з багнюкою й сама почала загрузати й гинути в страшних трясовинах…

Лемент, і крик, і стогін, і зойк стояли в повітрі. Ближче до польських окопів чутно вже було стрілянину: то поляки вдерлися в табір, стріляли й різали очманілих від жаху людей, грабували й бігли до переправ, де в багнюці, в воді, в неймовірних муках гинули десятки тисяч козацтва.

Коли Богун помітив, що на греблях щось не гаразд, він хотів був негайно ж переїхати на той бік і з самого початку припинити замішанину.

Але не встиг ще він підбігти конем до греблі, як замішанина передалася й на цей бік, і козацтво чимдуж кинулося з гребель до берега.

— Стійте!.. С тійте! — напружуючи всі сили, кричав Богун, але божевільні від жаху маси людей не чули, не слухали його, стогнали, кричали, що старшина тікає, борсалися й гинули в багнах.

Почувши перший розпачливий крик: «Старшина тікає!», — дід Панас в одну мить зміркував, у якій страшній небезпеці козацький табір.

Коли ж нестримною важкою страшною масою ринули люди до гребель, дід ухопив однією рукою Максима, а другою хазяїна мавп і чимдуж потягнув їх убік.

Вони ж зразу переконалися, що уникнули неминучої смерті, бо страшний людський потік за кілька хвилин поламав, потрощив і вдавив у землю їхнього воза.

Перелякані, збентежені, розгублені вкрай, вони довго бігли вздовж берега, потім звернули до табору, аж раптом побачили поміж возами розпатланого страшного митрополита Іоасафа в золотих ризах, що аж горіли від самоцвітів. Митрополит, підтикавши ризи, чимдуж тікав від кількох жовнірів.

— Назад! — скрикнули разом і дід, і Кремезний, хапаючи Максима за поли.

Назад був тільки один шлях — до болота.