Олександр Соколовський - Богун

— А скільки б, на твою думку, кожухів у нас у війську набралося? — несподівано запитав Богун.

Кремезний роззявив рота, щоб відповісти, аж раптом у таборі голосно загули казани, вдарили тулумбаси, почувся гомін, залунали, мов постріли, якісь вигуки…

— Що таке? Невже рада? — перелякано скрикнув Кремезний.

— Коли рада, то незвичайна: Джеджелій би мене попередив, — похмуро сказав Богун.

Казани скликали на раду.

Табір гудів, наче величезний потривожений вулик.

Коли Богун і Кремезний, нарешті, дісталися до берега, вони зрозуміли, що трапилося щось страшне.

— Бий старшину! — галасували в таборі.

— В’яжи їх, собачих синів!..

— Король усіх, окрім старшини, помилував!..

— А це хто такий? Це ж полковник! — закричали в першому натовпі, коло якого опинилися Богун і Кремезний. — Авжеж полковник! В’яжи його…

— Кого?.. Богуна в’язати? — розлютовано гримнув Кремезний. — А х ви ж, мавпи нещасні!..

— Тю на тебе!.. Та хіба ж це Богун?..

— А ти що, Богуна не знаєш?..

— А справді, братці, Богун… — почулося в натовпі.— І треба ж таки… на кого наскочили…

— А чи нема в кого коня, товариство? — спокійно спитав Богун. — Пішки, чого доброго, й не встигнеш на раду…

— Як не бути?.. Ведіть коня, хлопці…

— А про мене забули?.. Мені ж ще й до мавп забігти треба! — пожартував Кремезний.

За хвилину вони з Богуном уже їхали верхи в напрямі до гетьманського намету.

— Гей, дорогу, дорогу! — кричав Кремезний. — Дорогу полковникові Богунові й хазяїнові мавп!..

Юрба хвилювала навколо, мов розбурхане море. Здавалося, хвилі його захоплять зухвалих вершників, потоплять їх і знов лютуватимуть, немовби нічого не сталося…

Але на голос Кремезного роздавалися хвилі, й вершники досить швидко посувалися вперед.

Богун їхав темний як ніч: подекуди серед розбурханих хвиль людського моря він помічав нерухомі острівці: то коло возів і наметів посполиті й козаки держали позв язуваних сотників, осавулів, навіть полковників.

Інколи кидалося Богунові в вічі чиєсь червоне від люті обличчя або жилаві кулаки, що погрожували йому здалеку, але Богун не звертав на них уваги й думав тільки про те, щоб скоріше дістатися до Джеджелія. Щось підказувало Богунові, що вже пізно і що Джеджелія, певно, вже схопили, як і всю старшину.

Але Богун помилявся: коло Джеджелієвого намету стояв митрополит Корінфський Іоасаф у розкішних ризах з хрестом в одній руці та з кропилом у другій. Навколо митрополита було не менше як двадцятеро попів, теж усі в ризах, немовби на врочистому молебні.

Митрополит чи то співав щось, чи то промовляв грецькою мовою і кропив усіх святою водою.

«Цей ще краще від хазяїна мавп їх заспокоїть», — несподівано подумав Богун, але зразу ж злякався цього порівняння і навіть мимоволі перехрестився.

— А чи довго ж вони його слухатимуться? — прошепотів Богунові Кремезний.

Аж тут раптом з’явився з намету Джеджелій під бунчуком і корогвами.

За ними трохи позаду йшли Гладкий і Петрашенко.

— О, посли таки повернулися! — чомусь ізрадів Богун, плигнув з коня й приєднався до Джеджелія й собі.

— Знов без гетьмана раду скликаєте? — суворо запитав Джеджелій.

— Немає вже гетьмана!.. Геть!..

— Нема старшини!.. Всіх уже перев’язали!..

— Клади булаву! — крикнули сотні розлютованих голосів.

— Покладу, коли буде треба, — спокійно відповів Джеджелій. — Хіба вже й послів вислухати не хочете?..

— Де Криса? — запитав хтось із юрби.

— Крису ми залишили королеві заручником, — урочисто промовив Гладкий і додав перегодом: — Він залишився власного волею. Маю підстави гадати, що Криса зрадник…

— Усі ви, старшина, зрадники!

— Геть! — вибухнула юрба.

— Коли б усі були зрадники, — закричав Джеджелій, — залишилися б у короля і Гладкий, і Петрашенко!.. Будете слухати послів чи ні?

— Не будемо!..

— Будемо!!.

— Хай говорять!..

Гладкий вийшов уперед, зняв шапку, вклонився низько й розповів, що король вимагає видати Хмельницького й усю старшину, а за це обіцяє пробачити козаків і поспільству всі їхні провини.

На промову Гладкого знявся такий несамовитий галас, що Джеджелій довго махав булавою, поки настала тиша.

— Ну, що? — запитав Джеджелій. — Погоджуєтеся?.. Звіряєтеся на панську ласку?..

— Геть!.. Клади булаву!.. Вже всіх пов’язали… Йди й ти до купи!..

— Беріть його! — мов громом ударило з тисяч грудей, і кілька найближчих метнулися до Джеджелія…

— Стій! — гримнув той на ввесь голос. — Чекайте… Я ще гетьман!..