Олександр Соколовський - Богун

— Згода, згода!..

За послів обрали Матвія Гладкого, Петрашенка й зовсім несподівано для Богуна — Крису.

Посли негайно ж вирушили до королівського табору, рада почала розходитися, а Джеджелій одвів Богуна набік і тихо сказав:

— Ну, поки що обійшлося… Як ти гадаєш, чого король вимагатиме?..

Богун здвигнув плечима:

— Однаково: не миритися ж будемо, а битися…

— А коли військо примусить миритися? Ти гадаєш, отой сивобородий так собі, від себе варнякав?.. Голову даю в заставу, коли більшість війська не додержується такої самої думки: обридла війна… Потомилися всі страшенно…

А тут ще й стан безвиглядний… Я гадаю, що король насамперед вимагатиме видати всю старшину.

— А старшина?..

— Повинна буде піти під ніж.

— Догралися, — їдко засміявся Богун, — все в пани перлися…

— А ти? — запитав Джеджелій.

— Що я?..

— А тебе ж, певно, теж з усією старшиною…

— Мене?.. Ти збожеволів?.. Щоб ото свої козаки-товариші та видали мене найлютішому ворогові?..

— А чого ж, — криво посміхнувся Джеджелій, — приклади такі бували… Ти ж старшина…

Думка Джеджелієва була настільки несподівана і в той же час така звичайна й проста, що Богун розгубився.

— Коли видаватимуть старшину, — тягнув далі Джеджелій, — тільки, може, тебе одного й жалітимуть…

— Ну, а тебе?.. А ти що гадаєш?

— Гадаю, що наложити головою не жаль. Тільки було б за що, — відповів Джеджелій і похнюпився…

Розмова з Джеджелієм не йшла Богунові з голови.

Він уважав, що в простих козаків та в поспільства були всі підстави ненавидіти старшину, але в той же час він був глибоко переконаний, що видача старшини не вирятує всього козацтва.

Про себе Богун якось не думав: він уже давно вирішив не даватися ворогові живим, і тому Джеджелієвий натяк стривожив його ненадовго. Д о того ж тепер, коли козаки опинилися в безвихідному становищі, Богун майже ніколи не думав про свої особисті справи, а тільки про спільні — козацькі, громадські.

Тепер, перед лицем страшної неминучої небезпеки, Богунові здавалися такими незначними і його давнє ворогування з Чарнецьким, і особиста ненависть до Семена Забуського, і навіть мрії про Оксану й Тимка:

«Хан зрадив… Гетьман утік… Надії на відсіч нема… Все військо може загинути… Що робити?.. Як вирятувати козацтво?» — з такими думками Богун і лягав, і прокидався щодня…

Тепер, після обрання послів, ці думки цілковито опанували його. Він блукав табором, виходив на передні й бічні вали, годинами простоював на березі й похмуро дивився на непролазні багна Пляшової.

«З трьох боків — польські шанці, з четвертого — річка й багна… Ну, як тут вимкнутися, як відступити та ще з кількадесятитисячним військом?» — гірко думав Богун.

«У крайньому разі можна б покидати вози, навіть армату… Але — хоч би й самим тільки комонником — хіба ж можливо дістатися цими багнами до лісу?.. А в лісі — воля, в лісі ляхів ще нема… А хоч би й значний відділ там чатував, хіба ж ми б не пробилися?.. Але як дістатися до лісу?.. М ож е, поодинці? А чом би і ні?.. Скільки треба часу, щоб перейшло поодинці все військо?..»

Богун почав рахувати, сплутався, знов почав і покинув.

«Спершу треба спробувати, чи можна перейти на той бік принаймні вдвох?..»

Богун подався розшукувати Приндяка і дорогою несподівано зустрів Кремезного.

Хазяїн мавп розмовляв з якимсь дядьком. Богун покликав його, й Кремезний з великою охотою погодився негайно ж зробити спробу.

Вони озброїлися довгими списами, пороздягалися й полізли в болото.

— Про що ти там розмовляв з отим дядьком? — спитав Богун.

— Та все про те ж саме: шемрають посполиті на старшину, ой, шемрають… І дома, кажуть, від тих сотників та полковників ще гірше, як від панів, і на війні не дадуть, кажуть, ради військові. Хоч би й тепер, кажуть: невже ж таки нема серед старшини нікого, хто б повернув головою та й визволив усе військо з біди: у Вінниці ж, кажуть, Богун не звонпив…

— Е, то ж у Вінниці… Держись, держись за списа! — закричав Богун, побачивши, що Кремезний аж попід руки шурхонув у ковбаню й ще не дістав дна.

Кремезний, тримаючись за Богунового списа, виліз на твердіше місце:

— От якби через кожну ковбаню списа покласти, тоді б навіть і з мавпами перейшов би!..

— А мавпи самі б перейшли? — посміхнувся Богун.

— А тож! Мавпі що?.. Мавпі навіть кожуха через ковбаню покласти — й того досить…

Богун засміявся й пішов уперед, досліджуючи грунт списом і відважно плигаючи через ковбані. Кремезний захопився його прикладом, і вони зовсім непомітно опинилися досить далеко від берега.