Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Прибігла Оксана додому, збуджена, сама не своя. Ще з порогу як закричить, аж батько (а він сидів на лаві біля відчиненого вікна) підскочив і люльку з рота випустив.

– Повернеться!!! Тарас з походу повернеться! Живий і здоровий. Таке зірки Найменшенькій сказали, а вона мені переказала. Треба чекати й чекати! Не скоро, але принесе його воронець додомоньку.

Батько з мачухою пораділи, тільки малий Омелечко, притьмом проснувшись од материного крику і собі закричав-заревів з торопу й переляку, чим дуже насмішив сімейство…

А коли вже Омелечка заспокоїли, Савка люльку свою докурив та й ляснув себе по боках, як то робив коли на нього гожий настрій надходив:

– Соломіє, Оксано, – крикнув. – А чого ж це ви сидите, га? Наче привезені. Така вістка, а ви… Хутчій стола накривайте та й засядемо біля чари…

– Який стіл, яка чара, як уже за північ буде, – здивувалася Соломія. – Хіба ранку не дочекаєшся та доброї днини.

– А не дочекаюся. Така вістка, що треба хутчій стіл накривати, щоб за добру дорогу Тараса додому випити. Чи ви не хочете йому доброї дороги побажати, га? – останній аргумент блискавично подіяв, і жінки кинулися накривати опівночі стіл.

– Як сказала баба Пріська, що повернеться Тарас, дак і повернеться, вона ворожея правдива і ніколи слів на вітер не кидає. Але ж і нам треба добру дорогу Тарасові змочити оковитою. Тягніть сюди бутельок з льоху та й почнем. Щоби коник його вороненький в дорозі не спотикався, щоби шабля ворожа обминула його голову, щоби кулі мушкетні мимо грудей його пролетіли – ось за це, моє сімейство, і вип'ємо! Та ще і ще попросимо в Бога щасливого завершення Тарасової мандрівки – чи не так я кажу?

– Так, так, – охоче підтвердило сімейство. – Щоб і коник Тарасів у дорозі не пристав, щоб і шаблі та кулі його обминали і щоби живим та здоровим він додомоньку дістався…

Але ж недарма старі люди кажуть: радість не горе, довго не буває. Порадів, порадів та й минулося, а горе швидко не минає. Та й потім: прийшла пора веселощів – чекай печалі, бо все у цьому світі одне за одним чередою ходить, радість за печаллю, печаль за радістю й одне одного – хочемо ми того чи не хочемо – змінює: печаль змінює радість, радість – печаль.

Ось і в Савки Пишногубого так вийшло: не встигли й порадіти, що Тарас живий і додому на вороному коні повернеться, не встигли й відзначити цю вістку, як навзамін їй посунули непереливки та негаразди.

Почали з Січі та з паланок запорозьких надходити такі вісті, що спершу їм і вірити не хотілося. Та і як повіриш тим поголоскам, що передвіщали швидкий кінець Війська Запорозького, а з ним і козацької вольності. Чи не двоє століть буяла Січ і здавалося, що кінця віку їй ніколи не буде, бо ж не було у світі такого ворога, який би її подолав. Аж ні. Знайшовся. Свій ворог. А давно сказано: від хатнього ворога не вбережешся, бо свій злодій лихіший за чужого та й на свого управи немає.

А втім, загроза не одне десятиліття вже нависала над лицарством півдня України, оточувала його щораз щільніше й, ближче та ближче підбираючись до серця Січі різними «лініями», нарешті визріла, налилася чорною силою і перейшла в наступ.

І для Січі, для Війська Запорозького низового, для січового гнізда, для вольностей січових, для теренів його настав кінець.

Ще коли спалахнула одна з чергових (а їх було та було і ще будуть!) російсько-турецьких воєн, на початку червня 1769 року командуючий Другою російською армією Рум'янцев (для війни з Туреччиною Росія сформувала дві армії) надіслав Кошу реляцію, у якій наказував:

«По открывшимся от неприятеля движением к нашим границам (хоча в принципі російських кордонів там не було, та й звідки вони тоді могли взятися на півдні запорозьких територій, де споконвіку була вотчина низового січового козацтва) со всем Запорожским войском приготовленным к походу, тотчас, с получением сего, выступить из Сечи, следовать немедленно по большой дороге к крепости Св. Елизаветы».

На той час Запорожжя опинилося між двома вогнями. Не послухати царський уряд не можна було. Як і залишити хоч якісь частини козацьких військ для захисту своєї території: Рум'янцев ім'ям імператриці наказав усім козацьким військом виступити в похід, всі й виступили. Але доки російські війська зосереджувалися біля Хотина і біля Азова, готуючись до походу, кримський хан, використовуючи сприятливий момент, вдерся на Запорожжя. Щоправда, зустрівши опір козаків, він змушений був відступити, але дві російські армії, просуваючись на театр воєнних дій, вже по суті окупували південну Україну, зайнявши лінію від Бахмута до кріпості Святої Єлизавети, а корпус генерала Берга тим часом розташувався вздовж південних кордонів Запорожжя, між річками Бердою й Дніпром і день від дня кількість російських військ, які сунули на Запорожжя все збільшувалась і збільшувалась, і запорожці вже по суті не були господарями у своїх краях. Тож наказ Рум'янцева треба було виконувати, адже господарем Запорожжя вже був Рум'янцев. Ще до отримання його наказу, Кіш провів мобілізаційні заходи – кожному козакові велено було мати напохваті двох коней та рушницю і взагалі, як зазначалося в наказі російського генерала, «быть во всем к походу и отпору против татарского движения готовы (Про те, що Січ-матір знищать не татари, споконвічні вороги козаків, а „братня“ Росія, чиї війська вже розпоряджалися на Січі, як у себе вдома, розуміли всі – від кошового до рядового, але вдіяти вже нічого не могли – ворог уже зайняв рідну землю й окупував її силою, що в кілька разів переважала силу січовиків.) и… ежели куда повелено будет выступать, то все из зимовщика, как конные, так и пешие оставя при скоте в зимовнике для смотрения онаго одного человека, выступить в повеленное место». (Такий ордер кошового Калнишевського був розісланий у всі паланки, прийшов він і в Кальміуську; осавул Савка Пишногубий, збираючись на війну, запасся рушницею, порохом та свинцем для куль і двома конями, довго ламав голову, якого ж «человека» залишить «в зимовнике для смотрения онаго», дійшов думки – зовсім негаданої для нього! – що кращого за Соломію «человека» йому годі й шукати! По-перше, надійна, по-друге, своя, а тому їй можна довірити не лише господарство, а й своє власне життя. Щоправда, вона не «человек», а жінка, вроді, як баба («Курка не птиця, а жінка не чоловік», казали в таких випадках дотепники.), але, поміркувавши, махнув рукою – хай Соломія хоч раз у житті побуде «человеком»! І Соломія побула. Допоки Савка воював на Дунаї в складі загону січовиків, що його очолював кошовий отаман, у господарстві його, яким відала Соломія, був повний порядок і жодна крихта з господарства не впала, навпаки, добро його ще й множилося, тож повернувшись з походу, Савка казав усім, що такого «человека», як Соломія ще треба пошукати по всьому Запорожжю і що його йому неодмінно послав сам Господь, а тому такого «человека» треба берегти й берегти, адже походи ще будуть і будуть, а на когось же треба полишати господарство!)