Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Спираючись на костур, почовгла з двору, лишивши Оксану саму на призьбі… Пішла й за кілька кроків як розчинилася в пітьмі під зоряним блиском угорі, додавши звідкілясь, із нізвідки:

– Найясніші зорі над нашою річкою. Тож я на кручі постою та з ними й побесідую про твого Тараса. А ти вже приготуйся: або до доброго, або до лихого, якщо вже упрохала мене зорі турбувати.

Оксана стараючись не ворушитися сиділа на призьбі, справді як злякана куріпка в житі чи в степовій траві, коли над нею коршун, яструб чи й орел літають і з ляку намагалася аж вгрузнути в призьбу, щоби її менше було видно й повертала голову то в один бік, то в інший, бо все здавалося, що хтось до неї з пітьми підкрадається…

Та й двері в хатину були прочинені, чорніли проваллям і жінка боялася на них і глянути, бо все зі страху ввижалося, що хтось із темної хати крадеться до неї, крадеться… То на білій стіні якісь чорні тіні, наче крила невидимих літунів махали-шугали, то різна чортівня у бур'янах вовтузилась, зітхала, зубами скреготіла і щось собі під ніс бурмотіла-харамаркала… Такого страхів'я, як тоді, Оксана ще не відчувала – навіть у недовгому свому ногайському полоні. Жах-жахота її як спаралізувала. Які тільки потвори-почвари, які страшки їй тільки не ввижалися, страшнющі та страшелезні! Там і там вигулькувало страховиддя-жахота, химери-чудиська і жахно було так, що й подих перехоплювало. Але терпіла. Тремтіла осиковим листком і терпіла, тільки іноді з ляку-переляку міцно зажмурювалася, але з призьби, на якій їй велено було сидіти, не встала і дьору не дала. Іноді їй здавалося, як зиркала в бік недалекого Кальміусу, що бачить на кручі маленьку поставу Найменшенької, яка здіймає руки до зоряного неба і питає його про Тараса, і зірки їй щось там розказують-показують, а вони високо, їм усе видно і де зараз Тарас її, вони теж знають…

«Тільки б Тарасик був живий, – цокотіла зубами, – тільки б був живим і додому повернувся…»

Скільки вона так сиділа – не пам'ятає. Здається, що вік. Принаймні, цілу ніч, що виявилась довгою-довгою. А вже під ранок, як випала роса й комарі стихли і коники не сюрчали, потомившись від цілонічного тюрлюкання, як і вітерець перед ранком певно приліг відпочити, й очерети на річці не шушукалися, як невгамовно шушукає очерет, і жаби накумкавшись вгомонилися, набалакавшись по зав'язку на своїй незбагненній жаб'ячій мові, почулося якесь шамотіння, ніби ж бурмотіння старої людини, коли вона балакає сама з собою, потім щось зітхнуло раз-другий і перед нею з пітьми виринула Пріська Найменшенька.

– Ой, бабусенько, голубко, я вже так перестрашилася вас чекаючи! Думала помру зі страху-страхоти.

– Не спіши поперед батька в пекло, прийде твоя черга, тоді й помреш. А поки що – живи.

Стара, крекчучи та охкаючи, опустилась біля неї на призьбу, сперлася ручками на костур, зітхнула…

– Ой, бабусечко…

– Що – бабусечко?

– Чи ж дивилися на зірки, ворожили?

– І дивилася, і ворожила…

– І що зірки небесні вам про Тарасика мого сказали?

– А те кажуть, дитино моя, що маєш ти радуватись – живий твій Тарас, живісінький.

– Ой, бабусечко, бабулечко, – Оксана цмокнула стару в щічку зморшкувату. – Чи ж правда?

– Що зірки мені сказали, те й тобі кажу, а правда чи ні – клястися не буду. Нема у землі твого милого і це вже найкраща вість. Нема його в землі, як мені показали зірки, значить він у цьому світі. Хоча й переніс таке, що не доведи Господи іншому таке пережити! Але зірки мені показали, а я тобі передаю – живий він. І воронець під ним, коник вірний і прудконогий вороної масті. На ньому він і додому повернеться, обминувши всі пастки, що на нього чигають. Так що – чекай! Не сьогодні повернеться, і не завтра-позавтра, і не швидко повернеться, у забарі великій він, але зустрінеш його – живого й здорового. Будуть у вас ще попереду трапунки, пригоди лихії, всьо буде. Та це потім, як він повернеться. Воронець його вже додому несе, тільки далеко він перебуває, у неблизькому світі не наших людей. Покіль дістанеться Кальміусу – стомишся й посивієш у чеканні. Зате ж і зустріч яка буде радісна! Ще скажу: щаслива ти. Що чоловік твій з такої халепи смертної вирветься з живою душею. Тож не нарікай на долю свою, Боженьку нашого не гніви, а покірно чекай. В інших ще й гірше, а твій з-за того берега Кальміусу вигулькне на свому воронці. Потім мене згадуючи, казатимеш: а баба Пріська, котора Найменшенька, не збрехала – повернувся мій миленький… А я ж і не брешу. Що мені зірки кажуть, те і я кажу. Тобі, к приміру, вість добру пророчать і я тобі добру вість пророчу – така я ворожея. Тільки мені ніхто нічого не пророчить. Діждатися б смертоньки та своїх на тім світі зустріти. Ох і багато там моїх – аж ціле сімейство! Чи й нарадуюсь зустрічі.