Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Про те, чим невдовзі віддячать Запорозькій Січі ті новоприйняті «почесні товариші», ніхто з довірливих січовиків навіть не підозрював. Тим більше, у царській грамоті від 22 лютого 1772 року, як кажуть, чорним по білому від імені імператриці було обіцяно не забувати великих заслуг запорожців на війні, сама Катерина клялася тримати їх «у своїй ласці».

«Между тем и монаршая наша милость и призрение к сему нашему подданному войску (запорожців, – запевняла імператриця) не только продолжаемые, но, по мере, оказываемых от онаго услуг, усугубляемые будут».

Але давно відомо: обіцянка – цяцянка. Навіть царицина. Щоправда, послуги запорожців російській армії будуть «усугубляемые», але – зі знаком мінус, коли все буде поставлено з ніг на голову, зі здорового глузду на безглуздя. Скориставшись з того, що Запорожжя було розорене війною та набігами ординців (січовики ж від дзвінка до дзвінка брали участь у війні), що багато козаків полягло в битвах і, отже, їхні ряди значно й значно поріділі при захисту чужого «отечества», чимало було покалічено, а господарства війною та податками розорені (надто великим тягарем було для зимівчан утримання царських військ, які або проходили через Запорожжя, або розташовувалися там на різні реквізиції) і в результаті цього запорозьке військо виявилося обезкровленим, Росія вирішила остаточно добити його. Тих, хто не шкодував власного життя для неї. Тож різко посилився наступ на козацтво, яке, не маючи союзників, сам на сам опинилося перед могутнім агресором. Допомоги було ні звідки чекати, усе залежало від милості агресора, але давно відомо, що милості в агресорів не буває. Ще 1770 року на півдні Запорожжя почалося спорудження системи укріплень нової Дніпровської лінії, що мала складатися із семи фортець та інших укріплень і тяглася від Азовського моря вздовж річок Берда, Конка й Московка аж до Дніпра. Офіційно вона призначалася буцімто для охорони Новоросійської губернії та самого Запорожжя від татарських набігів, а насправді для колонізації січових земель та роздачі їх поміщикам. Про права запорожців на ті землі царський уряд вже й не згадував. Навпаки, як в насмішку було оголошено, що ті землі буцімто… незаселені, «необитаемые». Чи – майже незаселені. А втім, засновуючи нову Дніпровську лінію на січових землях, Росія навіть не вважала за потрібне повідомити про те Кіш, як єдину законну адміністрацію краю. На той час майже вся військова старшина разом з усім запорозьким військом була на війні, клала голови за інтереси Росії, а Росія в цей час заграбастувала їхні землі. У липні 1770 року, коли було все зрозуміло, один з паланкових старшин спішно сповіщав кошового, який перебував на фронті:

«За степи вам объявляю: действительно началась линия нова делатись по Самаре, 300 человек Воронежской губернии пригнаны и уже редуты и землянки, где по плану назначено быть крепостям, делают… и нашим степам, как видно, вечная память… Проспали…»

Проспали. Будівництво лінії йшло без будь-якої згоди запорозької адміністрації, думкою якої ніхто вже не цікавився. Російські офіцери отримали всі права, і їхнє слово було останнім. Кошу стало зрозуміло, що нова лінія споруджується «не к иному чему, но только к утеснению нас», але вже що-небудь зробити чи захистити свій край від «братів», що виявилися підступнішими від ворогів – не могли. Та й сили, понищене війною Запорожжя вже не мало достатньої.

Російські офіцери, які будували укріплення, поводилися на Запорожжі, як на завойованій території, відбирали в козаків зимівники, розбирали їхні хати та господарські будівлі як будівельний матеріал для спорудження фортець, забирали худобу, зерно для «прокорма войск», яких у ті краї ніхто, звісно, не кликав. Кіш скаржився, що в запорожців відбирають хати, майно та збіжжя, а їх самих виганяють на всі чотири сторони світу і «запорожские казаки без жилищ будучи, разоренные, терпят крайнюю нужду и обиду».

Проте скарги Коша ніхто не брав до уваги, будівництво лінії тривало швидкими темпами, розорення краю – перед тим спустошеного ще й татарами, – тривало, ні закону, ні правди, ні захисту козаки вже ніде не могли знайти. На кінець російсько-турецької війни на Запорожжі було збудовано сім фортець, а в них розташовані залоги регулярного війська та поселені «отставные солдаты, кои успевая в домостроительстве, будут служить всегда и надежно, яко люди, привыкшие к военным действиям, защитою границы». Себто захоплених козацьких земель.