Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

А про те, що це, так зване «однакове християнство», вигубило січовиків, навіть не згадав.

5 червня 1775 року генерал Текелій зайняв Січ, запорозьке козацтво здалося без бою, і Січ перестала існувати.

З серпня 1775 року Катерина II видала маніфест про ліквідацію запорозького козацтва:

«Сечь Запорожская вконец уже разрушена с истреблением на будущее время и самого названия Запорожских Казаков… за оскорбление В-ва через поступки и дерзновение, оказанные от сих Казаков в неповиновении нашим Высочайшим повелением».

А непокора за словами маніфесту полягала в тому, що козаки завжди чинили «насильства противу собственных сограждан (сиріч російських поміщиків), подданных наших».

А ще в тому, що вони переховували у себе і приймали до свого війська «без разбору… людей всякого сброда, всякого языка и всякой веры беглецов».

І, зрештою, звинувачено їх було ще й у тому, що вони «заводя собственное хлебопашество, расторгли они тем самым самое основание зависимости от престола нашего и поимышление конечно составить из себя посреди отечества (це вона Украшу „своим отечеством“ обізвала) область совершенно независимую под собственным своим неистовым правлением».

І нічого не можна було вдіяти, адже вольнолюбива, ніби ж незалежна і самостійна Січ насправді – парадокс! – ніколи не була державою з усіма наслідками, що звідси витікають – так уже історично склалося. Не була самостійною державою не лише на словах, а й на ділі, бо вольнолюбиві, горді й відважні запорожці завжди – теж парадокс із парадоксів! – були під коругвами чужих монархів – то польсько-литовського, то московського чи петербурзького, одержуючи за свою «верность» постійно платню від іноземних держав. Це пізніше відгукнеться й обернеться, врешті-решт, загибеллю. А хто платить – постулат теж давно відомий, – той і музику замовля.

Землі колишньої Січі були уведені до складу Новоросійської та Азовської губерній, об'єднаних в Катеринославське намісництво і були роздані поміщикам.

Року 1839-го в петербурзькому літературно-політичному журналі «Отечественные записки» (т. VI, розд. II, с 1—29) за підписом «Грьщько Основьяненко» з'явився нарис «Головатый (Материал для истории Малороссии)», який ось так починався:

«В книжке „Очерков России“, издаваемых Вадимом Пассеком, в выписках и замечаниях „VII. Песни черноморцев“, написано: „Когда императрице Екатерине II, после многих своевольств запорожских казаков, угодно было уничтожить главный притон их, Сечу, в это время загрустила малороссийская вольница, жалела о заселении нынешнего Новороссийского края и в песне так взывала уже к покойному князю Григорию Александровичу Потемкину (головному руйнівнику Січі. – В. Ч. )“.

И когда, вместо Приднепровья, дали им для житья Тамань или Черноморие с разными льготами, то обрадованные казаки разгулялись и запели:

У зв'язку з підготовкою до турецької війни царський уряд 1787 року вирішив організувати з колишніх запорожців Військо вірних козаків, перейменоване в 1788 році в Чорноморське козацтво.

І запорожці, вигнані з рідного краю, які ще вчора у піснях прославляли свого нищителя, підступного князя Потьомкіна, називаючи його «батьком» та «великим гетьманом» та клялися «вірнійше служити», не знали як і дякувати підступній цариці. Сам полковий старшина знищеної Січі Антон Головатий, ставши військовим суддею новоствореного Чорноморського козацького війська, хутчій утнув подячного вірша тій, яка зруйнувала Січ: