Валентин Чемерис: Марина — цариця московська

Симпатичний томик (а втім, солідний том на більш як півтисячі сторінок солідного формату) з привабливою назвою «100 великих таємниць», справді містить сто досі нерозгаданих таємниць світової історії. Вони поділені на три рубрики: «Таємниці землі і Всесвіту», «Загадки природи і людини» і, власне, «Таємниці історії». В останній на 24-му місці йде він — «Розстрига чи царський син?» («Чи ти ба, — пригадую, подумалось мені тоді, — виявляється, це й досі когось ще цікавить-хвилює, хоч уже й минуло звідтоді, як за водою спливло, чи не чотириста — а мо, й більше — літ!..»)

А йде він після вічної загадки про невловиму (була вона чи не була?) Атлантиду, після гадання про кам’яні колоси Єгипту, після Стоунхенджа, Ельдорадо (досі, досі шукають фантастичну країну, багату на золото, срібло й дорогоцінне каміння!), про попередників Колумба, загадку Туринської плащаниці та ордена тамплієрів, про досі нерозгаданого Робін Гуда (то міф він чи реальність?), про Жанну д’Арк, про «Летючий голландець» та про доктора Фауста і ще про дещо не менш загадкове.

А після нього все та ж злива нерозгаданих таємниць світової історії: хто був Сірано де Бержерак та Залізна маска, чи були отруєні Моцарт і Наполеон, хто такий Джек-різник, таємниця загибелі літака «Максим Горький» та лінкора «Імператриця Марія», убивство Кірова, останній політ Валерія Чкалова, загибель дирижабля «Гінденбург», де поділася Янтарна кімната, реквієм по лінкору «Новоросійськ», хто стріляв у Джона Кеннеді, загибель Гагаріна і багато-багато інших інтригуючих загадок і таких же таємниць, які все ще привертають увагу допитливих...

Серед них і він (власне, його нерозгадана таємниця) — «Розстрига чи царський син?», що ось уже впродовж чотирьох століть хвилює істориків цей чи не центральний епізод часів Смути на Русі, і все ще залишається загадкою із загадок, таємницею із таємниць.

(Між іншим, у матеріалі згадуваного видання, що розповідає про Лжедмитрія І, чомусь вміщено зображення... Лжедмитрія II. Теж одна із загадок?)

Отож...

«17 травня 1606 року у Москві була вбита людина, яка називала себе сином Івана Грозного, визнана своєю матір’ю, боярами і народом, і яка стала російським царем. Пізніше та ж мати і ті ж бояри зречуться його і стануть називати його вже не царським сином, а розстригою і єретиком Гришкою Отреп’євим. Коли ж вони були щирими? Коли цілували запилені чоботи «царського сина» і повзали перед ним на колінах, шукаючи милостей, чи тоді, коли, не отримавши бажаного, штурхали спотворений труп «розстриги» і публічно на нього плювали?

Ким насправді була ця людина, назавжди залишилося загадкою. Офіційна історіографія, плутаючись у протиріччях, схильна вважати її збіглим монахом із галицьких дворян Григорієм Отреп’євим.

Слідчу справу про «убієння царевича Дмитрія» аж ніяк не можна вважати за достовірне джерело, оскільки князь Василій Шуйський, який проводив слідство і став пізніше царем Василієм IV, «двічі зрікався тих висновків, що їх зробило слідство під його керівництвом, і двічі викривав самого себе в неправдивому проведенні цього слідства» («100 великих тайн». — С. 379).

Вперше визнавши самозванця справжнім Дмитрієм, він тим самим перекреслив навіть сам факт смерті царевича, а вдруге, вже скинувши і згубивши названого Дмитрія, Шуйський раптом заявив, що справжній Дмитрій був вбитий за повелінням Бориса Годунова (а не вбив сам себе в нападі буцімто падучої, як стверджували висновки слідчої справи.) Безперечно, Шуйський знав істину краще, аніж хто б то не був, але яке із трьох його свідчень — правда, а які два — брехня?

І ще процитуємо «100 великих тайн»:

«Отже, «три версії Шуйського» лягли в основу подальших історичних досліджень про особу царя Дмитрія Івановича, і всі історики пізніших часів уже будували свої дослідження, вибираючи зручну для себе версію, ґрунтуючись при цьому на власних поглядах і упередженнях або відкрито плутаючись у всіх трьох версіях».

«Питання про смерть царевича Дмитрія і про вину Бориса Годунова у цій смерті не раз здавалося в архів невирішеним і знову добувалося звідти любителями вирішити його на користь Бориса. Нікому це не вдавалося...» — писав М. І. Костомаров.