Валентин Чемерис - Марина — цариця московська

...Добігав свого кінця рік 2008-й. Усе так було, як і тоді, коли майже чотириста років тому урвав свій біг 1614-й...

І тоді, і тоді Підмосков’я — зазвичай мальовниче влітку — було щедро загачене снігами. Здавалось, що в світі цьому — ні доріг, ні людського сліду...

А тільки сніги, сніги, сніги, аж синюваті від морозів.

Під сонцем іскристі, вони сліпили зір своєю різкою білизною, од якої в очах пурхали чорні метелики, під вітром куріли, як дули поземки, у віхолу все зникало на дні білої завії.

Тільки там і там — як стихала куревійниця, — з’являлися ланцюжки звіриних лап. Але і їх швидко заносило.

Не вгавали заметілі.

Завивали снігові хвищі, гули хуртовини, світ білий, здавалося назавжди, пірнав у білий вир...

Лише іноді ні-ні та й виринав з тієї вертелиці на якусь мить святий Христофор із собачою головою — покровитель мандрівників. Але кого і куди він вів?

Коломна теж пірнула в ту завірюху, що здавалася всесвіт­ньою, лише де-не-де здіймалися голубі дими — чи не єдина ознака присутності десь життя і тих людей, яких святий Христофор усе ще намагався кудись вести...

Та іноді у завиванні вітру вчувалося іржання коней...

І хтось молодий і сильний бадьоро і весело когось вмов­ляв:

Та ще розказують... Іноді — особливо як віхола-юга розгуляється, — місцеві мешканці бачили, як просторами Підмосков’я, прямуючи десь від Смоленська — Вязьми, долаючи хуртовини-завії і снігові замети, рухається і рухається чийсь весільний поїзд.

Куди рухається?

А Бог його знає куди. Мабуть, у світ білий. І рухається на чолі зі святим Христофором... Так, так, із тим, із Песиголовцем, у якого — крім собачої голови — ще й добре людське серце. Переповнене бажанням захищати людей, допомагати їм. А це нині така рідкість.

Але загубившись у білій зав’юзі, весільний поїзд уже нікуди не може приїхати — скільки б і куди він не їхав.

— Спиніться! — хоче крикнути Марина до свого весільного поїзда.

Проте крикнути вже не може — вітер снігом забиває їй рота і навіки зціплює його кригою...

А бурий карпатський ведмідь все реве і реве у передсмертних корчах, усе ще — ВСЕ ЩЕ — намагаючись вирвати рогатину з грудей своїх...

Київ — Самбір — Москва — Коломна — Київ 2008

Вважається, що першим його ім’я було Уар. (Сьогодні це ім’я має по­значку: застаріле, рідковживане.) Його носив святий мученик, чия пам’ять відзначається православною церквою 19 жовтня. А вже під час хрещення немовля і було назване Дмитрієм.

Цікаво, що в романі Ф. Булгаріна «Димитрий Самозванець» Марина зустрічається з царевичем не біля фонтана, а просто в саду на лаві.

У 1667 році на Московському соборі св. Христофор Песиголовець буде категорично заборонений, але старообрядці його й донині шанують — незважаючи на те, що в нього «песья глава». В старообрядницькій церкві Покрови у Москві висить ікона із зображенням святого з собачою головою, якій старообрядці поклоняються чи не найбільше. Ватикан лише у 1969 році вивів Христофора Песиголовця «за штат», за списки офіційних святих.

А втім, з воронням у Кремлі й нині борються і які тільки заходи, аби його розігнати, не застосовують! Найкраще — але на якийсь час — допомагає певна музика, що її за допомогою гучномовців час од часу «крутять» над Кремлем.

У 1834 році в Санкт-Петербурзі вийшли «Сказания современников о Дмитрии Самозванце», четверту частину якого складав буцімто щоденник Марини Мнішек та польських послів. Авторитет цього петербурзького видання, що його випустила у світ друкарня Імператорської Російської академії, був високий і він ніби «застовбував» за тим «Щоденником» автор­ство Марини Мнішек, тоді ж як насправді Марина Мнішек (щоденників вона взагалі не вела — ніколи) до нього не мала аніякого відношення. Як гадають деякі історики, автором так званого «Щоденника Марини Мнішек» міг бути шляхтич Авраам Рожнятовський, який вів історію Марини Мнішек починаючи з осені 1604 року.

Істинний Дмитрій (лат.).

А втім, це, як кажуть, діла да-авно минулих днів! Ось сумна достовірність часів Другої світової. Жінок, які, перебуваючи на окупованій території СРСР у 1941—1943 роках і частково й наступного року, і які народили дітей, після звільнення Радянською Армією всіх гамузом називали «німецькими суками» (варіант: «вівчарками») та «блядями». А їхніх народжених на окупованій території дітей відповідно — «выбледками». Таких відразу ж після звільнення відправляли на північ в концентраційні табори — разом з «выбледками». Тільки за те, що вони, покинуті своїми, які втікали аж до Волги, були поґвалтовані окупантами, — про що й розповідає... хоча б фільм «Одна війна».