Валентин Чемерис: Смерть Атея (збірник)

Була весна 341 [1] Тут і далі дати подаються до нашої ери. року. Скіфський цар Атей, покоривши фракійські землі на західному березі Істру, несподівано повернув бойових коней на південь. Спускаючись вниз до моря, званого Акшайною [2] Істр – теперішня р. Дунай. Акшайна – іран. , темний, чорний, скіфська назва Чорного моря. , чи по-грецьки Понтом [3] Понт – грецька назва Чорного моря – Понтус Еуксінос, Понт Евксінський, тобто Гостинне море. , він почав захоплювати ще й Гетську пустелю [4] Гетською пустелею у ті часи називалася Задунайська Добруджа, що являла собою географічне продовження Буджацьких степів. . І незбагненно було – чим вона привабила Атея? Хіба що малолюдними просторами та близькістю до грецьких міст? Адже степи там сухі, випалені пекучим сонцем, висушені гарячими вітрами. Влітку дощів випадає мало, колодязі один від одного за денний перехід, вода глибоко. І тільки неподалік гирла трав щедріше, колодязів більше. Гети [5] Гети – одне з фракійських племен, принаймні близьке їм. , котрі там жили, змушені були потіснитися і уступити прийшлим кочовикам значну частину своїх степів, хоч і не багатих, але все ж їм рідних. Не стомлюючись гети проголошували: перемога все одно буде за ними, адже немає у світі більшого бога, крім їхнього бога! Але й це не зарадило – гетського бога переміг чужий бог.

І сказав Атей, як відрубав:

– Немає більшого бога, крім скіфського бога!

Мабуть, воно так і було. І дарма ображений гетський верховний жрець ходив, як це в них заведено, в священну печеру на горі Когайонон, що аж десь біля Родопських гір, і дарма там бесідував із своїм богом – скіфський бог війни все одно взяв верх. В правобережні степи нижнього Істру, де вигинається він крутим велетенським луком, прийшов і вище грецьких міст Томи та Істрії став велелюдним і гучним кочовищем скіфський цар Атей.

Посеред сивої од полину рівнини вибрали скіфи місце для свого бога війни Ареса. Оскільки не було там ані прадавньої могили, ані якого узвишшя, то заходилися насипати високий горб, щоб їхнього бога звідусіль видно було, щоб здіймався він над кочовищем і людьми, як і належить богові здійматися над простими смертними. І приніс кожний воїн Атея кілька пригорщ землі в похідному башлику, але було їх так багато, що крута могила на очах виросла. І піднявся на її вершок цар Атей і встромив у землю потемнілий залізний меч – уособлення скіфського бога війни Ареса.

Міцно вірять скіфи у надприродну, незвичайну і непідвладну людині міць зброї. Особливо заліза, котре, на їхнє глибоке переконання, володіє чи не найбільшою магічною силою. А надто коли те залізо гостре. Тоді, при втиканні меча у землю, магічна сила заліза подвоюється, адже в такому випадку вона пронизує або самого ворога, або дух його… Тож проштрикнувши ворожий дух і з’єднавшись із землею, ріже прадавній скіфський меч степовий вітер. Гляне скіф – хай то буде рядовий воїн, вождь чи й цар – на могилу з богом-мечем і спокійний: на сторожі кочовища стоїть Арес. Начувайтеся, вороги, дух ваш пронизаний нашим богом!

Півколом біля насипної могили з богом-мечем на вершку виросли великі та розкішні царські шатра. На передньому, найоздобленішому, зображені скіфи, які б’ються з ворогами. На гостряках списів, увіткнутих древками в землю, мають бунчуки – кінські хвости. Перед входом висить золота царська вуздечка – символ влади Атея над Скіфією. Біля входу палають багаття, за якими доглядають сивобороді діди – вважається, що дим відганяє від царя злих духів, а обкурюючи тих, хто заходить у шатро владики, дим позбавить їх від скверни та поганих помислів, якщо такі у них раптом виявляться. На шатрі, серед тих, хто захищає Скіфію, зображені і численні предки царя – їх скіфи шанують так, як шанують богів. Іменами царських предків клянуться вони в житті, і такій клятві не можна не вірити. Особа царя священна, і від благодаті, що йде від нього, залежить благополуччя всіх скіфських племен. І тому влада скіфського царя велика, і служити йому зобов’язаний кожний скіф.

Царський стан кількома щільними колами оточують шатра охоронців – зловмиснику, якби він навіть і захотів, ніколи не проникнути непоміченим.

Задравши дишла в небо, великими колами стоять повстяні кибитки – скіфські хати на дерев’яних колесах. На кожному дишлі спалахують проти сонця прикрасами вуздечки. А ближче до кибиток висять пропахтілі кінським потом різнобарвні повстяні чепраки – просушуються, провітрюються.