Валентин Чемерис - Рогнеда

© В. Л. Чемерис, 2016

© Л. П. Вировець, художнє оформлення, 2016

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2006

Сказання – жанр давньоруської розповідної літератури про історичних діячів та ті події, у яких вони брали участь; оповідний твір історичного або легендарного змісту.

В автора це роман про Рогнеду Полоцьку, пізніше – київську княгиню, і про Володимира Святославича, великого князя Київського, жінколюба, рівного Соломону (любив і мав жінок), та як він силою взяв Рогнеду – любкою-голубкою його вона стане пізніше.

Як пізніше ця любка-голубка візьме гострий ніж і однієї чарівної місячної ночі націлить його в серце сонного Володимира Великого, званого на Русі ще Красним Сонцем. Нічого не підозрюючи, святитель Русі мирно спатиме собі під теплим боком Рогнеди. Вона була його другою жоною. Сьомою і останньою – принцеса Анна Візантійська, що її Володимир привіз на Русь разом із християнством.

«Анна Київська – королева Франції» може бути другою книгою роману «Рогнеда», головною героїнею якого є вже дочка Ярослава Мудрого – княжна Анна… Так-так, онука княгині Рогнеди, яка волею долі стала королевою Франції. Тож це сказання про таємниці її життя, любові та загадкової смерті, що не всі ще й досі розгадані.

Але, пішовши з цього світу, Анна Ярославна назавжди залишилася в ньому. Хоча б тому, що « mа mori na pas errete ma de » – «моя смерть не зупинила моє життя».

Був на Русі дуже давній звичай: молода мала роззувати молодого перед першою шлюбною ніччю – так вона вже за медового місяця показувала свою покірність майбутньому чоловікові. Дочка полоцького князя Рогволода, горда Рогнеда, не схотіла схилятися перед новгородським князем Володимиром і в першу ніч роззувати того, кого вона називала сином рабині (робичичем) Ольжиної ключниці Малуші. Полоцька князівна хотіла вийти заміж за великого київського князя Ярополка – до речі, брата по батькові Володимира – і його роззути, ставши навзамін київською княгинею. Але Володимир кинувся навперейми її мріям… Бо хотів, аби полоцька гордовита красуня саме його роззула…

І, домігшись свого, на досягненому не заспокоївся, а зажадав, аби його роззула ще й візантійська принцеса Анна, вона ж царівна. І це – не беручи до уваги п’яти інших вродливиць з різних країв і національностей, які теж були його «любками-голубками»…

Він стоїть п’ятиметровим пам’ятником на нижній терасі Володимирської гірки, в мантії з хрестом і великокняжою шапкою в руці, стоїть на шістнадцятиметровому чавунному постаменті і квадратному стилобаті [1] Стилобат ( стереобат ) – в античній архітектурі – цоколь будівлі або колонади. з чавунних плит, що має вигляд восьмигранної каплиці псевдовізантійського стилю.

На постаменті – барельєф «Хрещення Русі» і герб старого Києва (архангел Михаїл з німбом навколо непокритої голови, з піднятим мечем у правій і зі щитом у лівій руці).

Це він – великий князь Київський Володимир.

Він же – Володимир Великий.

Він же – Володимир Святий. (У святому хрещенні – Василій.)

Він же – хреститель Русі, Рівноапостольний.

Прозваний у народі – Володимир Красне Сонечко.

Рік народження – невідомий.

Рік смерті – 1015.

З 969-го до 980-го – князь новгородський.

Похований у Десятинній церкві в Києві.

На Русі першим, хто отримав офіційний титул великого князя Київського, був Ігор Рюрикович, прозваний Старим.

До нього в прадавній столиці Русі були просто князі – це легендарний засновник міста Кий, це – Аскольд (Оскольд), це Олег, прозваний Віщим. (Йому належать слова про те, що Києву судилося бути «матір’ю городам руським», та, власне, й Давньоруську державу створив і утвердив він – князь Олег Віщий.)

Помираючи, Олег залишив Ігорю велику країну, що розкинулась на 1500 км від Ладоги до Переяславля і на 1000 км від Полоцька до Ростова. В цю державу входили не тільки слов’янські племена. Данину Русі справно платили чудь, меря, весь, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимігола, корсь, нарова, лівонці…