Валентин Чемерис: Рогнеда

– І коли вже тебе я приручу, дика моя голубко? – наче аж бідкався.

Їй це подобалось.

– Як приручиш, – загадково казала, – буду твоєю…

– А ось і приручу. І не таких норовливих лошиць укоськував.

– Але я… Я не лошиця.

Лукаво кидаючи на нього погляди, вона таки жадала, аби він її вкоськав. Та й до того власне йшлося. Бо допоки ж їй чинити спротив? Вороття вже немає.

Тож хай приручає її швидше, вона сама потай хоче приручитися в його Києві, на Русі його. А може, вже відчувала до нього, супостата й насильника, прихильність – це ж треба! Як швидко він її впокорив… Рогнеда боялась і страшилась того нового, досі невідомого їй почуття, що в неї почало народжуватися – разом із його дитям, що вже носила під серцем.

Отож боялася свого кохання, але й прагнула швидше його утвердити. Хай полонить її всю. Зрештою, треба вже приставати до якогось берега. І ставати княгинею київською, бо тії Рогнеди, що була колись княгинею полоцькою, вже давно немає – вона лишилась десь там, далеко. В минулому. За туманами, за димами палаючого Полоцька.

Чи, може, праві ті, котрі заявляють: що не кажіть, а кохання таки є у світі білому! Як ото у Володимира з Рогнедою – про це й наше сказання.

Як воно було із тим сватанням? Зазвичай отак.

Сват: «Ми люди німецькії, ідемо з землі турецької. Якось дома у нашій землі випала пороша. Я й кажу сусідові: «Що нам дивитися на непогоду? Ходімо лишень шукати звіриного сліду».

От і пішли.

Ходили-ходили, нічого не виходили. Аж гульк – назустріч нам іде князь, підніма угору плечі й говорить нам такії речі:

«Гей ви, мисливці, ловці-молодці! Будьте ласкаві, підможіть. Трапилась мені куниця – красна дівиця; не їм, не п’ю і не сплю та все думаю, як би її дістати. Поможіть мені її піймати! Тоді чого душа забагне – просіте, усе дам: хоч десять городів чи тридев’ять кладів, чого схочете».

Ну, нам того й треба. Пішли ми слідами, городами, по усіх усюдах, і у Німеччину, і у Туреччину – всі царства-государства пройшли, а куниці не знайшли.

Тоді й кажемо князю: «Що за диво та звірина? Хіба де кращої нема? Ходімо другої шукати». Та де тобі! Наш князь і слухати не хоче: «Де вже, – каже, – я не бував, в яких тільки царствах-государствах чого тільки не видав, а такої куниці, сиріч красної дівиці, не знайшов».

Пішли ми уп’ять по сліду і саме у се село зайшли; як його прозивають – не знаємо. Тут вп’ять випала пороша. Ми, ловці-молодці, знов уранці встали і таки на слід напали.

Певно, що звірина наша пішла у двір ваш, а з двору – в хату та й сіла у кімнату; тут і мусимо піймати; тут застрягла наша куниця, а у вашій хаті – красна дівиця.

Оце ж нашому слову кінець, а ви дайте ділу вінець. Оддайте нашому князю куницю, себто вашу красну дівицю. Кажіть же ділом, чи оддасте, чи нехай ще підросте?»

Це, здається, німецький король Оттон I, який претендував на імператорство, так її врочисто нарік: «Олена, королева русів».

Тоді як вона року 959-го відправила до Оттона посольство, західні джерела й розписали її як королеву русів. Мовляв, Оттону видніше, хто вона.

Узагалі-то, вона Ольга (Олена – це після хрещення). І не королева, а княгиня. Але хай буде й так. Важливо інше: у яких русів вона була королевою?

І взагалі, що це за народ такий – руси? Був чи й нині сущий? І від чого походить оте його ймення – руси? Чи, як і нині пишуть: тайна імені «Русь».

Хоча, як писало одне видання, слово «Русь», незважаючи на свою древність, зрозумілу будь-якій людині, яка розмовляє українською чи російською мовою, викликає стійку асоціацію з далеким минулим – Київською Руссю, першими князями, становленням слов’янської державності та культури. І все ж упродовж століть історики й філологи не припиняють суперечку, звідки ж пішла «Русь» і що означало це слово до того, як стало назвою величезної території і народу, що на ній живе…

Це слово – основа для багатьох складних топонімів, з яких найвідомішим є «Київська Русь» – колиска східнослов’янської цивілізації. А після татаро-монгольського нашестя, коли Київська Русь виявилася роздрібненою на окремі князівства, чимало східнослов’янських земель зберегли в своїй назві слово «Русь». Так з’явились Московська, Суздальська, Володимирська і Литовська Русь… Гіпотез про походження цього терміна, назви цієї існує чимало. Вони різні, а спільні в одному: «Русь» – це етнічне ім’я, найменування народу. Різні гіпотези, а все ж – від чого ж таки походить термін-ім’я «Русь»? Якщо глянути на карту, на територію, що у XII ст. займала ота «Русь», то це землі між ріками Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Це і є місце проживання давніх русів. Але звідки ж усе-таки воно походить, це загадкове «Русь»?