Валентин Чемерис - Тарас Шевченко - сто днів кохання

Тарас Шевченко полюбляв співати цю пісню – і замолоду, і в зрілих літах; співав, коли нестерпною ставала самотність, співав, виглядаючи її, єдину, вірную, а співаючи, повторював, як заклинання: «Вийди, вийди, вийди-и…».

І вони до нього виходили (взагалі, жінок у житті Шевченка вистачало, ось тільки щастя вони йому так і не принесли): Оксанка, Феодосія, Дуня, Амалія, Анна, Варвара, Агата, Катруся, Марія, Харита, Ликера – це лише ті, чиї імена історія зберегла.

Були серед них і зовсім юні дівчатка, однолітки поета, і трохи старші за нього; й уже заміжні жінки, які любили Тараса Шевченка. Більшість – простого роду, хоч траплялися серед них і знатні, навіть одна княгиня.

Він майже до кожної сватався свого часу, сватався з надією створити сім’ю, народити дітей, жити в хаті над Дніпром, але жодна з них чомусь так і не стала йому вірною дружиною, прирікаючи поета на ще тяжчу самотність. Так і життя його збігало, і він із сумом писатиме:

А він і далі залишався бурлакою, як називали в Україні одиноких, неодружених чоловіків, «вічних» парубків, тож мусив мимо своєї волі бурлакувати, себто вести несімейне життя, залишаючись без пари. Але все одно вірив: ось… із цією йому нарешті поталанить. Вірив, аж доки насамкінець життя у нього не лишилося сто днів. Все того ж нещасливого кохання.

«Тараса Григоровича можна назвати досить влюбливою людиною, – визначається в одному виданні. – В житті у нього було багато жінок. Найбільш сильне захоплення поета це…»

Так ось про це і йдеться в історичному романі Валентина Чемериса «Тарас Шевченко: сто днів кохання».

Та ще про його коханих: Оксанку, Феодосію, Дуню, Амалію, Анну, Варвару, Агату, Катрусю, Марію, Хариту, Ликеру…

«Чому дороги наші не зійшлися?» – співають Лілія Сандулеса та Іво Бобул, і пісня їхня щемно відлунює не в одній зворушеній душі, яка, напевно, теж не знаходить відповіді. Справді, чому?

Але хто відповість, чому – як тоді, так і тепер? І завтра-позавтра… Що вдієш – це вічна тема людства.

Була, є та буде.

Чому дороги наші не зійшлися?…

Дід Шевченка (по батькові) за ремеслом був швець – звідси походить і його прізвище: швець – майстер, що шиє і лагодить взуття; чоботар. Дід Тараса був із тих, про яких з пошанівком казали: і швець, і жнець, і в дуду грець… Все життя він просидів біля шевської лапи, або ще кози – металевого плескатого інструмента на довгій ніжці, що використовується в пошитті та лагодженні взуття. Дід сидів на ослінчику, тримаючи між колін шевську лапу, на ній – чиїсь драні черевики чи інша якась бідняцька взувачка, що геть розлізлась, а швець рятував її, стягуючи дратвою, добре просмоленою. Липка вона, тож і поговірка була: прилип, як шевська смола. Так дід і шевцював усе життя. Молодих шевців звали ласкаво: шевчики. Жінка шевця звалася шевчихою, а учень його – шевчуком. Звідси і прізвище: Шевченко («Чий то хлопчик бігає?» – «Та шевця…» – «А-а, шевченків…»).

Батьки Тараса були кріпаками. Батько, Григорій Іванович (у нього було якийсь час подвійне прізвище: Грушевський-Шевченко [1] Деякі історики свого часу запевняли – щоправда, бездоказово, – що Шевченко – це їхнє вуличне прізвисько, а родове їхнє прізвище – Грушевські, по батькові. ), родом походив з Керелівки, мати, Катерина Якимівна, – з села Моринці, що, як і Керелівка, теж було Звенигородського повіту.

Тарас жив на кутку, що в Керелівці історично звався Бондаревим (тоді там була околиця села), а Оксанка – на сусідньому, Коваленківському. Мабуть, колись на одному жили бондарі, а на другому – ковалі. Напевне, і в її роду були ковалі, звідси вона й Коваленко – Коваленківна, як поетично називають її деякі дослідники його життя і творчості.

Від його кутка до її, горою, паралельно їхнім обійстям ішла вулиця, а внизу їх єднала спільна толока.