Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх…
До одруження, як відомо, не дійшло (Тарас, на відміну від Оксани, взагалі до смерті залишався бурлакою-одинаком). А втім, якби Тарас ще підлітком не подався у світ широкий, якби лишився в селі, якби став селянином, якби… То, можливо б, вони й побралися. Але знову ж таки – якби…»
А ось чи згадувала Оксана в своєму подальшому житті сусідського хлопчика Тараса, якого любила, – невідомо. Хто тепер скаже? То вже вічна таїна історії. А Поет, пишучи про свою юність, згадуватиме її наче наприкінці свого життя, наче прощаючись із білим світом, а йому тоді виповнилося лишень 27 років (очевидно, на той час – і він це знав – її в Керелівці вже не було), а в такому віці, здавалось би, дивно плакати за своїм дитячим захопленням. Але на той час вона вже була чужою, і це його гнітило і тяжко ранило. «Жодних надій на те, що його колишня любов буде дівувати, аж поки він з’явиться, щоб повести її до вінця, не мав і не міг мати, але у вдячному серці носив її образ, як святощі днів ранньої молодості. Сказав собі давно: «Минулося, розійшлося і сліду не стало» – сліду реального, – пише у згадуваній праці Павло Зайцев, – але слід ідеальний був глибокий. Адже вона, ця кучерява дівчина, колись «…без слова, без мови навчила душею, серцем розмовлять» (ось звідки враження, що Оксанка ще будучи піддівком, потім дівчиною була водночас як маленька доросла жінка! – В. Ч .), вона з ним «…усміхалась, плакала, журилась…».
Збігло п’ятнадцять років, як Шевченко не був у рідному краї. І ось він уперше після тривалої перерви, повернувшись у село («…в селі… убогім нічого не виросло і не згнило»), відвідав могилки батьків і запитав якось у брата:
«Чи жива
Ота Оксаночка?» – питаю
У брата тихо я. – «Яка?» —
«Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись…»
Брат розповів звичайну для кріпацької дівчини, – але в тій звичайності й страшну – історію Оксаночки:
…Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала,
Вернулась, правда, через год,
Та що з того.
З байстрям вернулась.
Острижена.
На Коваленківському кутку, де жила в дитинстві Оксана, було також обійстя Тарасового діда по батьковій лінії Івана. То був міцний чолов’яга, дідуган ще – ого-го! (До речі, втретє старий одружився, як уже мав близько 80 літ!). Був він письменний, а що вже оповідач вдатний – заслухаєшся! Учасник Коліївщини, повстання селян-кріпаків проти польських магнатів у 1768 році. Про те охоче розповідав, і тоді в нього
Столітнії очі, як зорі, сяяли.
А слово за словом сміялось, лилось…
Тарасів дід і Оксанка з батьками жили на кутку двір у двір. І коли Тарас бігав до діда (а бігав він щодня, чи й по кілька разів на день), то неодмінно зустрічався і з Оксанкою – іноді вони удвох слухали дідові розповіді про минуле… Потім дівчина проводжала хлопця до левади, потім він її – назад, до хати. Розійтися молодята ніяк не могли. Несила було. А на леваді, на вербі чи калині співав їм соловейко чи зозуля кувала щасні довгі літа. Вона його вже й у щоку на прощання соромливо цмокала, а він все її не міг відпустити, бо тоді кінчалося його щастя…
Вуличці тій сьогодні годилося б зватися… Так, так, вулицею імені Оксани Коваленко. Але ж ні, вона в селі має інше, чуже ймення і при чім воно до тієї вулиці – того ніхто не знає, але справедливості в селі Шевченковому (а може, навіть простого, звичайного, елементарного такту) й досі немає. (Щоправда, односельці ту вулицю називають точніше – Коваленківською.)
Вуличка коротенька, звивисто спускається вниз до все тієї ж левади, де й досі ще плещеться панський ставок. Не широка, скоріше вузька – наш мікроавтобус тільки й умістився на ній.
Тягнуться вниз дві наїжджені піщані колії, обабіч їх – істинно патріархальний спориш, улюбленець селянських дворів і тоді, й тепер.
Тиша. Сонце. Зелень.
Ані душі. І в подвір’ях, і на вуличці.
Ось і колишня садиба діда Івана, Івана Андрійовича (1761–1849). Сьогодні тут живуть інші люди, за високим парканом здіймається добротний новий будинок.
А навпроти через вуличку – здається, від одних воріт до інших шапкою докинути – колишнє обійстя Оксаниних батьків, Коваленків.
І тут, ясна річ, інші люди живуть, тож новий будинок дивиться привітними вікнами на вуличку…
Постояли ми на осонні, впиваючись благодатними сонцем і тишею. Біля обох садиб, понад парканами ростуть, як дві сестри, шовковиці: тільки біля колишнього обійстя діда Івана чорна, а біля колишнього Оксанчиного – біла. Зірвали ми по кілька ягідок, пригощалися-смакували… Ніколи не думав, що мені так пощастить у житті – їсти шовковицю в колишніх подвір’ях Шевченкового діда Івана та Оксани Коваленко. I все нам здавалося, що ось-ось у тиші, яка панувала навколо, вийде з хати маленька кучерявенька чорнобривка Оксанка…
Читать дальше