Валентин Чемерис - Тарас Шевченко - сто днів кохання

«Все у волі Божій», – незмінно казав, а тому нічого не брав близько до душі, нічим не переймався і жив у спокої та затишку. За свого наймитування в о. Григорія Тарас кривди не знав, як і приниження, тож зберіг про кирилівського священика добре враження. І коли в році 1859-му, відвідавши Україну, побував у Кирилівці, пішов до отця Григорія свататись, вірячи, що йому не відмовлять, адже священик знав Тараса змалку і завжди був задоволений його роботою та характером. «Трохи, казав, ледачкуватий, як і всі хлопці, яким би до дівок гайнути, а не займатися занудливою роботою…»

Була в отця Григорія дочка Феодосія, що на довгі роки запала в душу і серце Тараса. Спершу хлопчика Тарасика, а тоді й парубка. Пізнувато, щоправда, посватався, але заслання було тому перешкодою, неволя, в яку його загнав цар Микола. Та за всі роки неволі не забував попової дочки, що її в селі звали попівною. Маленька, ладненька і до біса гарненька. А що вже стрункенька! Ноженята, статура, все як виточене. Не ходила, а літала. Завжди усміхнена, над карими оченятами – крильця брівок… Коли вона вперше запала Тарасові в душу, не пам’ятав, бо здавалось, скільки жив, стільки й вона була поруч.

Янголятко в його злиденній долі. Як ще раніше Оксанка. Від того, що в отця Григорія була така квіточка, наймитував Тарас у нього чи не в радість. Схоплювався вранці з радістю – і сьогодні бачитиме Феодосію. І біг до праці щось аж насвистуючи – ось-ось побачить свою Феодосію. Просто подивиться на неї захоплено, а вона відповість йому усміхненим поглядом променистих очей – і весь день Тарас не працює, а наче на крилах літає.

Правда, матінка, аж надто зіроока, все завбачала.

– Та-ара-асе, – там чи там чув він її голос, бо попадя була така, що хоч і там, де її не сій, вона вродить. – Ти знову витріщився на дівку? Ану до праці! Ач, попова дочка припала йому до шмиги. Прудкий який! Це, як кажуть, квас та не для вас! Чи може ти забув, хто ти? Наймит! Так і шукай собі наймичку, а до попівни тобі зась!

Хоча би де потім Тараса носило – у Варшаві, в Петербурзі, у солдатчині за Аралом, він ні-ні та й згадував подружку своїх хлоп’ячих літ. І снилась йому Феодосія, і навіть уві сні давала згоду за нього вийти.

– Тарасику, я буду тебе чекати, – це як пан Енгельгардт забрав його в козачки. – Чекатиму, чека-атиму-у…

Господи, скільки звідтоді часу збігло, а Феодосія його чекала.

Друзі постійно клопоталися про засланого за Арал поета і, врешті-решт, по смерті Миколи I йому було даровано волю, а 10 лютого 1858 року Шевченко отримав дозвіл на в’їзд до Петербурга. Але з тим, щоб він «був підданий тут суворому поліційному нагляду і щоб начальство Академії мало належний нагляд, щоб він не обертав на зло свій талант».

10 березня поет був уже в Москві – у друга свого, знаменитого актора М. Щепкіна. Щодня було багато зустрічей зі старими й новими друзями, всі вітали Шевченка з поверненням на волю.

27 березня 1858 року вчорашній рядовий солдат прибув до Петербурга. Там його з теплою увагою і пошаною приймають у літературних салонах, він – постійний учасник мистецьких вечорів, де користується особливим успіхом. Його так гаряче вітали, так щиро і радісно, що Тарас Григорович якось зізнався: «Боюсь, як би мені не стати модною фігурою в Пітері».

Тоді ж Академія мистецтв надала йому невелику двоповерхову майстерню, де поет і мешкав і займався гравіруванням (між іншим, у цій галузі він досяг чималих успіхів, ставши чи не новатором).

З ним охоче знайомляться видатні люди, підтримують його в усьому. Його поезії нелегально поширюються в рукописах, ім’я переслідуваного поета стає відомим і за межами імперії. У Лейпцигу на початку 1859 року виходить збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко», у якій вперше під назвою «Думка» було опубліковано «Заповіт».

Нарешті, наприкінці травня 1859 року поет після довгих клопотів одержує дозвіл виїхати в Україну. Але таємна поліція і тут не полишає свого нагляду. За поетом всюди слідує таємна пошта жандармського управління з інструкціями щодо нагляду. В той приїзд Шевченка на Батьківщину – як час покаже, він виявиться останнім, – майже кожен його крок занотовано у поліційних документах.

Детально зафіксована в них його мрія купити в Україні землю, збудувати хату, одружитися, зокрема і про його поїздку до села Пекарі біля Канева, де йому найбільше сподобалася гора Чернеча. За доносом про розмови із селянами Пекарів, його схоплять і під пильним наглядом жандармів доправлять до Києва, а там накажуть негайно повертатися до Петербурга.