Валентин Чемерис - Тарас Шевченко - сто днів кохання

Та перед арештом він встигне побувати в рідних місцях, відвідає сестру та братів. І навіть встигне посвататись у рідному селі до своєї давньої симпатії, дівчини на ймення Феодосія.

Феодосія все ще була незаймана, і Тарас пішов до отця Григорія свататись. І дівчину на те сватання було покликано.

Тарас Шевченко почав урочисто:

– Отче Григорію і ви, матінко, прошу вас – віддайте за мене свою Феодосію.

Отець Григорій зиркнув чомусь важко, з-під лоба, на дочку.

– Добігалася, дівко? Що тепер скажеш, дщер моя? Ось мій колишній наймит (це неприємно різонуло Тараса) прибув тебе сватати. Чи згодна ти, дщер моя, за нашого наймита віддатися?

Феодосія – о боги, як вона погарніла, розквітла, наче маківка на плесі, – поспішно випалила:

– Згодна, таточку, згодна. Я всі ці роки чекала Тараса.

– Чув? – отець Григорій повернувся до Тараса. – А тепер слухай, що скажу я. Так ось: я ніколи не віддам дочку свою за колишнього кріпака, за того, хто пас моїх овець та був погоничем моєї буланої кобили!

Помовчав і наче добивав Тараса далі:

– Наймит моїм зятем ніколи не буде! Та й Феодосія достойна кращої пари, як вчорашній розбійник, якого сам цар запроторив у солдатчину на край світу.

І отець Григорій заходився наставляти на шлях істини дочку.

– За кого ти хочеш піти, нерозумна? За нашого наймита? Схаменися! Та він же… він же розбійник, його сам цар заслав бозна-куди! Із забороною писати й малювати.

Штемпель на ньому такий поставив, як припечатав. За ним жандарми всюди сунуть. А я… я дочку за нього віддам? Стане цареві відомо, крикне він: а подати сюди отця Григорія, який розбійнику штемпельованому дочку віддав… Та од нас усі одвернуться. Ще й зневажатимуть мене, що дочку свою за наймита віддав.

Феодосія заміж так і не вийшла – ні за Тараса Шевченка, якого кохала з юних літ своїх, ні за будь-кого іншого. Казали, о. Григорій почав було підшукувати їй «достойного» жениха, але вона заявила, що її суджений тільки Тарас Шевченко і вона ні за кого іншого, крім як за нього, не піде.

І вмовкла, і більше ні до отця, ні до неньки не озивалася. Як замкнулась у собі. Щось із нею таке почало коїтися. Майже не спала, ночами сиділа біля вікна в сорочечці, з розпущеним волоссям, і хто проходив тоді мимо будинку о. Григорія, з жахом казатиме, що з вікна його визирає ночами відьмачка. Ще й виспівує, як ніч місячна:

І хто не чув у селі, як попівна журно-журно виводила темними ночами і цим лякала забобонних селян, бо хто ж серед ночі, як хрещений люд спить, та співає:

Не співала, казали селяни і хрестилися, а ридала темної ночі:

А вдень Феодосія – вже змарніла і наче передчасно зів’яла – мовчала, похиливши свою гарну голівку. Іноді невідомо до кого озивалася:

– Ага! А я за Тараса віддалася. Вже й весілля ось-ось. Тільки Тарас приїде, як цар його відпустить, так і весіллячко згуляємо…

І часто, підперши плечем грубку в хаті, колупала її.

– Мене ж сватають за Тараса, маю колупати піч. Так усі дівки при сватанні мають робити, піч колупати, тож і я колупаю. А ви приходьте до нас з Тарасиком на весілля – ве-есело буде! Ой весело! Так весело, що я гіркими сльозами вмиюся.

Голос іще мала дзвінкий, і коли співала – слухали її чи не сумуючи, що такий голос і така дівчина пропадає.

…Яка її подальша доля – невідомо. Хоча долі в неї вже не було, була тільки недоля. Свої дні Феодосія закінчила у психіатричній лікарні. Мабуть, там її, всіма забуту (отця Григорія вже не було в цьому світі), ображали санітари, адже вона часом кричала:

– Коли б я стала жінкою Шевченка, ви зі мною так не поводилися б!