Валентин Чемерис - Тарас Шевченко - сто днів кохання

Не вийшла…

…Не одне покоління Шевченкових читачів плакало над долею Оксани Коваленко. Як вона, зневажена москалями (солдатами!), повернулася додому з байстрям, остриженою сиділа під тином, кукукала зозулею, кричала чи тихесенько співала…

Але правда в тім, що справжня Оксана Коваленко, не літературна, а та, що колись любила й цілувала Тараса, за свого життя навіть і не підозрювала, що приписав їй поет, друг дитинства, – яку створив їй долю з байстрям та божевіллям. Насправді ж ні з якими москалями нікуди подруга далекого Шевченкового дитинства, керелівська Оксана Коваленко, не ходила і під тином острижена з байстрям не кукукала. Це – поетична Оксана, створена уявою поета (щоправда, з українськими дівчатами тих лихих підневільних років таке траплялося часто, згадаймо хоча б Шевченкову «Катерину»). Реальна Оксана Коваленко із села Керелівки, та, що була його першим-щонайпершим захопленням і якій він стільки присвятив хвилюючих, щемних рядків, мала зовсім-зовсім іншу долю. У принципі, щасну, а тому для творчості невиграшну. Тарас і Оксана розлучилися – як час покаже, навічно! – у 1829 році, коли він з паном поїде до Вільна, а в 1840 р. Оксану висватають у сусіднє село. Пішла. Чи мала згоду, чи ні (тоді згоди у дівчат ніхто не питав) – не знаємо. Чекати Тараса, якого невідь-де носило світами, не було сенсу. Ще знаємо, що вона одружилась з кріпаком М. (Миколою? Микитою?

Макаром? Марком? Мартином? Матвієм? Миною? Мотієм? Михеєм?) Сорокою. І, нічого не відаючи про ту трагічну долю, яку у своїй творчості припише їй Шевченко, житиме з чоловіком у сусідньому селі Пединівці, матиме двох дочечок – Параску та Варвару… А більше про неї, про чорноброву, кучеряву Оксаночку, історія нічого не збереже.

В Пединівці закінчиться її земний шлях простої селянки – десь там, на забутому нині кладовищі загубилася її безіменна могилка і зникла з лиця землі.

Та навіки вона зосталась у творчості Поета.

Але все ж нам увижалося, як стояли ми на тихій сонячній вуличці її дитинства й смакували шовковицею, що не в «Гайдамаках», а о-он там.

«…Чому дороги наші не зійшлися?» – співають Лілія Сандулеса та Іво Бобул, і пісня їхня щемно відгукується не в одній зворушеній душі, яка теж не знаходить відповіді.

Справді, чому?

Чому, Оксаночко, чому, адже

Гм-гм… Любився Тарасик у Кирилівці – щоправда, вже трохи старшим, – не лише з Оксанкою, яку впродовж усього свого життя забути не міг. Була в нього тоді – чи згодом, – ще одна маленька, але така, як здавалося, велика любов. Справжня-найсправжнісінька!

Із Феодосією.

Тарасик її звав і Тодосею-Тодоською, і Фесунею, і Дозькою. Те звабливеньке дівча полонило Тарасика після Оксанки, і він, хоч і не міг Оксанки забути, але захопився ще й Феодосією.

Ім’ячко її походило від чоловічого імені Феодосій, що означало Бог і дар. Себто Божий дар. Так йому старі люди казали, і Тарас із ними погоджувався. Ще б пак. Була вона для нього і справді як Божий дар, послання самих небес. З нею життя його, хоч він і був кріпаком панським, засяяло, наче сонечко в його душі зійшло, наче сама воля-воленька омріяна до нього нарешті прийшла. Дивувався: «Феодосіє! І як без тебе жив я досі?…»

Народжений у сім’ї кріпаків, Тарас у два роки був записаний ще одним із 17 тисяч селян поміщика Василя Енгельгардта.

Біографи зазначають, що історія родини Шевченка – трагічна й типова для покріпаченого українського села – лишилася в рядках Тарасових поезій: матір ще «молодую у могилу нужда та праця положила», батько «не витерпів лихої долі, умер на панщині», брати «на панщину ходили, поки лоби їм поголили», сестри «у наймах виросли чужії», сам він пішов «до п’яного дячка в науку»…

«З раннього дитинства життя зустріло бідну дитину непривітно, суворо. Матері він майже не пам’ятав. До смерті неньки Шевченко не знав горя, але з її передчасною кончиною у 1823 році для нього почалися життєві непереливки, ті незгоди, що переслідуватимуть його все життя.

Після смерті дружини у Шевченка-батька залишилося п’ятеро дітей (Микита, Катерина, Тарас, Ірина та Йосип. – В. Ч. ). На сьомому році життя, втративши батька, залишився Тарас на руках у мачухи разом з двома сестрами: Яриною і Марійкою – сліпою. Тут уперше пізнав він багато горя. В найніжнішому віці позбавлений любові та материнських пестощів, хлопчик звик зосереджуватись у собі самому, сторонився людей і зустрічав недовірливо будь-яке привітне спілкування з ним рідних і сусідів. Мачуха, яка незлюбила Тараса за його потаємний і впертий норов, аби він не був на очах, доручала йому влітку пасти телят і свиней в околицях Кирилівки і Тарасівки. Поля, що оточували ці села, являли собою не зовсім рівну місцевість, степова далина загороджувалась високими могилами, яких узагалі досить багато у Звенигородському повіті.