За Шевченковою клунею був сад, стежка через сад вела круто вниз до зеленої мальовничої левади, а левадою в розкішній долині тихо дзюрів-жебонів «струмочок, оточений вербами й калиною та повитий широколистими темно-зеленими лопухами», незрадливими друзями його дитинства. У струмку Тарас маленьким купався, слухав там соловейка чи зозулю, гуляв, мріяв. Левадою попід вербами та калиною бігав на сусідній Коваленків куток на побачення до своєї дитячої симпатії. Там Оксанка й зустрічала сироту, якому теж симпатизувала. І якого ніжно звала Тарасиком. Втішала, бувало, і сльози йому витирала, засвічуючи в його душі ясне сонечко. І за те він їй вдячним буде все життя.
Якою вона була? Тільки й знаємо достеменно, що – кучерявенька, з чорними бровенятами. Вродливенька. Вміла так гарно співати, такий мала дзвінкий голосочок, що коли він її слухав (а співала вона йому. Йому!), то на очах у нього виступали світлі сльози.
Живі, карі її оченята завжди були співчутливо-люблячими, а сама вона – маленька, стрункенька, у вишиваній сорочці – щебетливо-ніжна, з доброю душею і наче мальованим личком здорової сільської дівчинки.
Один з дослідників його життя і творчості слушно зауважить, що вона була «у безрадісному житті сироти-підлітка ясною зіркою, джерелом яскравих переживань, що окрилювали душу молодого мрійника й будили в ній жагу нових, особливих почувань».
Чому дороги наші не зійшлися?…
Поет у багатьох творах згадував своє перше дитяче кохання, зокрема, звертався до неї, незабутньої, і в поемі «Мар’яна-черниця»:
Виливаю сльози на мою Мар’яну,
На тебе дивлюся, за тебе молюсь…
Мабуть, вони таки були однолітками, хоча, можливо, Оксанка й була трохи старшою за нього. А втім, дівчатка порівняно з хлопцями-однолітками завжди видаються ніби дорослішими – така вже природа.
Вершина їхнього дитячого роману припала на його тринадцятий рік. Він любив її з усім запалом юного чисто-безгріховного серця, і те почуття в нього залишилося на все життя і все життя зігрівало його. І вона, проста селянська дівчина, навіки увійшла в історію української літератури – навіть так! – як перша любов Його. В 1847 році, на засланні в Орській фортеці, згадуючи своє дитинство, село, Поет напише рядки, що потім стануть знаменитими:
Мені тринадцятий минало,
Я пас ягнята за селом…
(На в’їзді до села Шевченкового – колишня його Керелівка, потім Кирилівка – він стоїть, бронзовий пастушок із бронзовими ягнятами. Але чому скульптор не поставив і її біля нього, Оксаночку його? Господи, яка несправедливість!) Там, як він пас ягнята, і сталася з ним пригодонька, зав-дяки якій він і спізнав перший дівочий поцілунок.
Після світлого, майже молитовного настрою, що раптово завітав до нього, – «Мені так любо, любо стало…» – в душу маленького пастушка посунула похмура дійсність. Зненацька з’явилися почуття самотності, сирітства, безпросвітності й безнадії… Хоч криком кричи! Він наче прокинувся від золотого сну і село йому здалося почорнілим, а Боже небо голубеє враз помарніло… Глянув Тарас на ягнята – не його ягнята. Обернувся на хати – нема в нього хати.
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкії сльози!..
А далі події розвивалися так. «При самій дорозі», недалеко від пастушка дівчина «плоскінь вибирала».
Та й почула, що я плачу.
Прийшла, привітала,
Утерла мої сльози
І поцілувала…
І – поцілувала.
Мабуть, за все своє дитинство не був він таким щасливим, як у мить, коли спізнав перший дівочий поцілунок. Через багато літ зізнаватиметься, що після того поцілунку все змінилося – як за помахом чарівної палички.
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє… лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води…
І все-таки в Поета то було не просто дитяче захоплення бідного хлопчика-сироти, який не мав ні ласки, ні затишку, то була в нього Любов. І дослідники його творчості справедливо назвуть те керелівське дівчатко Шевченковою Беатріче, так часто він використовував у творчості її гарне ім’я. В дитинстві, справді нужденнім і горьованім, вона була його зіркою.
Павло Зайцев у своїй праці «Життя Тараса Шевченка» слушно напише:
«Серед вражень раннього дитинства, що міцно вирізьбилися в душі прийдешнього поета, було одне дуже яскраве, згодом поглиблене пізнішими споминами й переживаннями: це була його ніжна приязнь із сусідчиною дочкою-ровесницею – маленькою кучерявою Оксаночкою Коваленківною. Оксанка і Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися й “любилися”, а потім одне одного й покохали. Сторінки їхнього дитячого роману розгорнуться перед нами трохи згодом, а поки Тарасові мине восьмий рік, ми бачимо цю пару малих перед очима їхніх матерів, що, дивлячись на спільні дитячі забави своїх мазунчиків, жартома розмовляють про їхнє одруження.
Читать дальше