Валентин Чемерис - Тарас Шевченко - сто днів кохання

Повстанці захопили арсенал, чимало російських генералів і офіцерів, які перебували у Варшаві, було вбито.

18 листопада 1830 року повстанці заволоділи Варшавою. Російське окупаційне військо на чолі з намісником великим князем Костянтином Павловичем втекло не лише з Варшави, воно залишило й Польщу. Потужні військові фортеці Модлін і Замостя було здано повстанцям без бою, а невдовзі після втечі намісника Царство Польське залишили, рятуючися втечею, всі російські війська.

Адміністративну раду Царства Польського було перетворено на Тимчасовий уряд – до влади доступився Національний уряд на чолі з князем Чарторийським. Польща спішно готувалася до війни з Російською імперією – за волю, за незалежність. Польська армія за кілька днів виросла з 35 тисяч до 130 тисяч вояків і ринулася завойовувати волю… До якої, як тоді здавалося, так близько… Ще один натиск, ще, ще і жадана воля прийде у Польщу. Всі росіяни, які перебували тоді в Царстві Польському, спішно брали ноги в руки… Павло Енгельгардт разом зі своїми вояками змушений був утікати з Варшави. Та так спішно, що не зміг забрати з собою слуг – багато з них залишились у Варшаві. І серед них у столиці на якийсь час зостався й Тарас. Повстання варшав’ян розгоралося на його очах. Зберігся переказ, що хлопець під час стрілянини «заліз на горище і відтіля, із дахового вікна дивився на вулицю, на бійку між поляками й російським військом» (із спогадів Федора Вовка, «Громада» за 1876 р.).

І довго потім побачене стоятиме у нього перед очима, і хлопець захоплено згадуватиме: «Я бачив, як люди за волю б’ються, за кращу долю – нам би отак!..».

Варшав’яни так дружно тоді виступили проти москалів, що всім, «хто звався руським», довелося тікати з Варшави – надто великою була ненависть до окупантів. Втікати мусив і Тарас. Що з того, що він був кріпаком, людиною підневільною, а не окупантом, але… Він був російським підданим, тож мусив залишити Варшаву.

І він її залишив, прочитавши перед тим відозву поляків, звернену до підданих Російської імперії:

«Ви, що страждаєте в залізних веригах самодержав’я, зігнуті під тяжким і ганебним ярмом рабства, повстаньте з нами, росіяни!».

Росіяни, ясна річ, повставати разом з поляками проти… росіян, хоч і в ранзі окупантів Польщі, не могли, а тому довелося спішно тікати.

Польський революційний уряд рішуче виселяв із Варшави російських підданих. Випровадив він і козачка Тараса Шевченка – разом із його панами-росіянами. Павло Енгельгардт утік одним з перших, кинувши на свого «комісара» (управителя) слуг, а той… Той не міг у тій веремії революційній дістати потрібну кількість коней, тож багато хто з Енгельгардтових слуг мусили йти в обозі пішки. І серед них – Тарас Шевченко.

Був кінець лютого 1831 року, «дорога була тяжка, так що люди, а з ними разом і Шевченко, мусили часто йти пішки і під час тієї мандрівки взуття у Т. Ш. подерлося, і він терпів од холоду». На одному чоботі, й без того добре підтоптаному, відірвалася підошва й швидко геть відпала. І Тарас, щоб не відморозити ніг, мусив раз по раз переміняти чоботи, взуваючи цілий на замерзлу ногу. Зрештою, це набридло солдатам-конвоїрам, які супроводжували Енгельгардтових слуг, і один з них, заматюкавшись смачно, вдарив хлопця по шиї…

Дорогою довелося всього натерпітися, навіть іноді ночували по тюрмах на етапі, але гнали їх до російських володінь (як казали, до Московщини) чи не підбігом. Мандрівка була довгою, виснажливою, крім холодриги дошкуляв голод, і слуги вже ледве-ледве переставляли ноги, доки дісталися Московщини. Деяких солдати кинули в дорозі напівживих.

«На тім світі дійдете, – сказали їм. – А на цьому – давай, давай!.. Ми не хочемо через вас під лядські кулі потрапляти!.. Женуться за нами ляхи, яко хорти…»

Про ту тяжку мандрівку, втечу з Польщі до Московії, Тарас згадає у 1838 році в поемі «Катерина»:

Слуги пана Енгельгарда, втікаючи з повсталої Варшави, долали ту тяжку зимову дорогу вже напівживими. Пан утікав у ґринджолах з халабудою зверху, що захищала його од снігу та вітру, та ще й закутавшись у шубу, а ось тим перепадало, кому не вистачило місця на возах з панським добром чи й у санях. Як і Тарасу, їм випало втікати на своїх двох за панським обозом, тож натерпілися. Особливо Тарас, взутий в один чобіт. Другий швидко розпався, підошва відпала і десь загубилася в снігу, тож чобіт довелося кинути в дорозі, а босу ногу замотувати ганчір’ям…