Валентин Чемерис - Тарас Шевченко - сто днів кохання

І скільки він тоді, спотикаючись і падаючи, брів у панському обозі, стільки й бачив попереду Дуню, яка зіронькою ясною йому світила і манила його. То як вона могла загинути? І Тарас вірив, що вона з ним. Завжди з ним.

І в сніговій завії він питав її:

А вона йому в тій завії відповідала:

І що з того, що більше він її не зустріне у світі цьому, що з того, як вона, Дуня чорнобрива, завжди з ним…

«Мій поміщик, – писатиме Шевченко про Павла Енгельгардта, – ставив мені в обов’язок тільки мовчанку і нерухомість в кутку передпокою, поки не пролунає його голос, наказуючи подати люльку, яка стоїть тут же поруч з ним, або налити у нього перед носом склянку води».

«При властивій мені сміливості характеру, – згадуватиме Шевченко своє козакування в дідича, – я порушив панський наказ, наспівуючи ледь чутним голосом сумні пісні й змальовуючи крадькома картини суздальської школи, що прикрашали панські покої».

Пан хоч і карав за таку сваволю свого козачка, але запримітив – око він мав гостре, – що його козачок проявляє чималі здібності до малювання. І вирішив це використати, щоб мати свого дворового живописця.

На початку 1831 року Енгельгардти переїхали до Петербурга, а вже наступного року, згадавши про неабиякі здібності свого козачка до малювання, полковник Павло Енгельгардт на чотири роки віддав свого «домашнього маляра» до цехового майстра Василя Ширяєва в науку. На той час Ширяєв був досить відомим у вузькому колі майстром декоративного живопису, він виконував внутрішні розписи у приватних і громадських спорудах. У нього були вже учні, теж здібні. Разом з ними енгельгардтів козачок брав участь у розписі Великого, Олександринського та Михайлівського театрів Петербурга.

Буцімто Ширяєв за натурою своєю був деспотом, – принаймні, так титулував його сам Шевченко, – але попри свій свавільний характер дозволяв козачку Енгельгардта користуватися своєю чималою бібліотекою, де Тарас вперше познайомився з творами російської та світової класики, видатними зразками живопису, не кажучи вже, що саме тоді він вперше побував у театрах.

Отож, Павло Енгельгардт законтрактував свого козачка Тараса на чотири роки «разныхъ живописныхъ дѣлъ цеховому мастеру Ширяеву».

Панько Куліш, співчуваючи хлопчикам, яких «батько або інша яка влада віддають у науку до ремісників», писав:

«Права майстра над ними не мають ніяких окреслених меж; вони його повні раби. Виконувати всі домові роботи та всі можливі забаганки самого господаря та членів його родини – це їх безумовний “обов’язок”».

Як згадує сам Шевченко, Ширяєв «тримав постійно трьох, а іноді й більше невмивак у пістрових халатах під назвою учнів та, як треба було, ще наймав поденно й помісячно від одного до десяти костромських селян – малярів і склярів, так що в своєму цеху він був і мистецтвом і капіталом не останній майстер».

Ширяєв, за свідченням тих, хто його знав, був людиною скупою, «неотесаною і жорстокою». Його «злиденна молодість» минула в «бруді та скруті», тож він уважав, що це звичайна дорога до добробуту, до свого місця в житті, до якого він насилу сам дійшов. А тому учням своїм ніколи не давав спуску, не щадив їх, а тих, хто в чомусь винилися, охоче й жорстоко бив. Кажучи при цьому: «Мене не гладили по голівці, за що ж я буду когось гладити?». За словами Шевченка, майстер Ширяєв, хазяїн і повелитель його, «був загрозливіший за всякого дяка-спартанця».