Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Вони щасливіші за мене. Пішли в землю, не відаючи, що Січі нашої славної вже немає… А я звідав цю лиху вістку – за які гріхи мені таке випало терпіти?.. (Жоден ворог не міг Січ за віки подолати, а москалі за один день знищили. Чи вони такі дужі, чи ми такими негожими поставали і спали, спали, покіль і волю свою проспали!)

– Бо подалися в чужі краї комусь волю здобувати, й колобродили там, головами накладали, а тим часом ворог і подолав нашу Січ.

– Годі тобі, Савко, – благала Соломія, адже шкода їй було обох – і чоловіка, і зятя, як і того життя, що вже було так підступно понищене. – Що сталося, те сталося… Минулому нема вороття, а нам треба думати, як далі жити.

– Як вражий москаль вирішить, так тепер і буде, – махнув рукою Савка. – Тепер ми на своїй, але не нашій землі, яку в нас відібрали і волю – скільки не гукай – не повернеш. Про-оспали!.. Хитрий москаль нас приспав, як трунком напоїв. Боролись, боролись і доборолися до краю.

Усю ніч в хаті Савки Пишногубого світилося вікно, що виходило до Кальміусу, і світла смуга од нього відбивалася в прибережній воді – Савка, Соломія та Оксана (Омелечко вже мирно собі спав, не відаючи, що народився він козаком, але місця йому на рідній землі вже немає), забувши про наїдки на столі, слухали невеселу розповідь Тараса про Пугачовщину.

Оксана питалася:

– То їхній, донський Ємельян Пугачов таки справді…

– …наш Омелько Пугач, хочеш запитати? Кажу ж тобі, – ВІН!!! їхній Ємельян Пугачов і наш дядько Омелько Пугач, мій весільний батько – один і той же чоловік… Царство небесне душі його невгамовній та щирій! Він хотів лишень добра і волі свому народу – за що й поплатився життям, його старшини, аби самим врятуватися і ціною зради купити собі живота, скрутили свого отамана, вождя народного й царським генералам тепленьким видали. Але їм теж не солодко довелося, кожен з іуд випив свою чашу до дна! Рідко кому, як от мені, вдалося врятуватися. Казали, що влада схопила двадцять тисяч пугачовців – одних страчено, інших у кайданах на довічну каторгу відправлено. Чи не у всіх селах на Поволжі поспоруджували «глаголи» та «колеса», повішені гойдалися під шибеницями не один день. А шибениці стояли по всіх людних місцях, особливо на перехрестях доріг. Пливли вони й на плотах вниз по Камі та Волзі, в їхніх зашморгах теж бовталися «мятежники»… У башкир та калмиків – а вони були чи не найзначнішою рушійною силою Пугача, – усе позабирали, а їх з родинами в неволю погнали. Яїцьке козаче військо обмежили у правах, ще й підпорядкували його Воєнній колегії, а саму річку Яїк наказано надалі йменувати річкою Уралом, щоби не нагадувала про повстання, а саме Яїцьке козацтво – в Уральське…

– Доборолися, – люто крутнув вуса осавул. – Було зле, а після боротьби за волю і кращу долю, ще лютіше стало. От і борись після цього за краще життя!

– Волзьких козаків переселили на Кавказ, – розказував далі Тарас, – а землі Війська Донського передали до Азовської губернії. На Дону тепер гражданське правительство, а не козацьке самоуправління, як до того було…

– Доборолись, доборолись, – бурмотів осавул.

– Пам'ятаєш, Оксано, як дядько Омелько згадував свою станицю, звідки він родом? Як вона, забув, називається?

– Зимовейська…

– Звалася! Нема вже її більше. Провинилася і станиця, її веліли перейменувати в Потьомкінську і переселити на другий берег Дону. А місце, де вона до того була, переорали та посіяли там чортополох – аби все бур'янами заросло та за водою загуло!

– Доборолися, – хапався за голову осавул. – Ще одна така боротьба і нам вже й жити буде ніде! А все чого? Бо царя свого забагли.

…Середнього зросту, ледь смаглявий. Стрижений під макітру, в кружок. Злегка продовгувате, розумне обличчя, обличчя на позір не простолюдина, а досить таки метикованого. Напівокругла борода (на інших зображеннях вона буває і клинцем), на ньому білий кожух, під яким видніється шовковий малиновий півкаптан.

Погляд – замислено-зосереджений, звернений не то в себе, не то у вічність. І в той же час погляд, як вдивитися в його обличчя, – пронизує твою душу – пронизує навіть через століття.

По колу старовинна вітіювата в'язь:

«Жалую всіх вольностію и свободою и вечно козаками».

Руки його закуті в залізо, але все одно права рука трохи вище, вона вперто здіймається вгору, бодай і на ту відстань, на яку їй дозволяє піднятися ланцюг.

Під портретом у рамці випалений напис:

«Дядько Омелько Пугач прийшов дати нам волю».