Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Вони й служили. Офіцери та унтери кріпостей і редутів поводились на Запорожжі як окупанти на захопленій території. У реляції Коша графу Остерману (серпень 1770) зазначалося, що вони «проезжающих трактами задерживают, грабят, в обывателей скот отнимают, пашни на пне бьют, травы и всякие войсковые угодия пустошат».

Зрештою, вся адміністративна і військова влада на Запорожжі перейшла до царських урядовців, які «причиняют… народам великия обиды и здирства».

Оточивши вольницю хохлів системою укріплень та військових поселень, роздавши запорозькі землі поміщикам, Росія вирішила остаточно ліквідувати саму Січ – очевидно, як своєрідна дяка за допомогу, що її у війні з турками й татарами зробила Січ, як відплата за вірність та хоробрість.

А втім, давно відомо: тим, хто дозволив собі наплювати в кашу, а потім і сісти собі на шию, поганяють, не питаючи їхньої згоди. Волю свою віковічну та незалежність січовики втратили, наївно повіривши «братній» Росії – у відповідь на її брязкальця.

Себто «портреты е. и. в. на медалях», що ними вона щедро обдаровувала наївних запорожців та присипляючи їхню пильність. Приспані Росією, вони й проспали не тільки свої степи, а й самих себе. Залишалася формальність: знищити саму столицю Січі і оголосити Запорозьку Січ поза законом.

Після Кучук-Кайнарджійського мирного договору в 1774 році і виходу Росії до Чорного моря, загроза, що постійно дозоляла Росії з боку Кримського ханства, з яким віками боролася Запорозька Січ, стримуючи його агресію, була нарешті усунута, козацька республіка в пониззі Дніпра вже більше не була потрібна Росії – мавр зробив своє…

Та й давно Росія зазіхала на родючі землі січовиків, виношуючи потаємну думку перетворити їх на своїх кріпаків. Козацькі землі швиденько були оголошені «пустопорожніми», тож «государыня дала повеление онде занимать поміщикам в свое владение».

І що з того, що Кіш, спохопившись – нарешті спохопившись, хоч і вже безнадійно запізно! – до останнього протистояв захопленню козацьких земель – дарма. Це вже всі розуміли.

23 квітня 1775 року на засіданні Ради при височайшому дворі Григорій Потьомкін виступив із «проектом»: російські війська, які з підписанням мирної угоди з турками, вивільняються від воєнних дій, кинути проти Запорозької Січі і знищити її одним махом!

«Проект» Потьомкіна звичайно ж Рада прийняла на «ура» і командуючому 1-ю армією, яка знаходилась поблизу кордонів Запорожжя, генералу П. Текелію було надіслано таємне розпорядження зайняти Січ, розпустити військо запорозьких козаків, арештувати кошових старшин, попередньо обвинувативши їх у державній зраді. До всього ж Текелій отримав від імператриці ще й додаткове «повеление, чтоб, как армия следовать будет мимо Запорожской Сечи, оную занять без кровопролития».

Уряд від себе додав генералу:

«Истребить Кош сих казаков, как гнездо их своевольств и, усмиряя, учредить над ними начальство».

«Сечь Запорожскую сим наименованием отныне не называть» – в спеціальному ордері нагадував Текелію Потьомкін.

Прямуючи до січової столиці, Текелій зайняв всі паланки і слободи, а 4 червня, оточивши Січ з усіх боків, спрямував на неї жерла гармат…

Козацтво, обурене до безмежжя віроломністю російських військ, вирішило стати на смертний герць за волю і битися до останнього з переважаючими силами противника (а переважали вони їх у сотні разів!).

Іншої думки була старшина.

«Хоч мы войско Текелиево… и истребим безнужно, – розказував потім старий запорожець [7] «Устное повествование бывшего запорожца Н. Коржа». , – но те полки, кои вступили уже в наши владения и заняли все наши паланки и слободы, услышав наше сопротивление, разобьют все наши тамошние пожитки».

І запропонували здати Січ на милість переможцям.

Козаки Васюринського куреня раз за разом зверталися до кошового за дозволом зайняти їм місця на баштах і захистити Січ.

Але кошовий (про це через століття співатимуть, розказуватимуть і волатимуть народні пісні) і відповідає: