Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Це він, Вольтер (справжнє прізвище Марі Франсуа Аруе) в одному з листів до російської імператриці Катерини II (вони якийсь час листувалися, допоки імператриця видавала себе за «просвещенную») запитає про «маркіза Пугачова» (як, мовляв, закінчився бунт і яка доля його вождя – знаменитий французький письменник чомусь сприймав керівника селянської війни в Росії за дворянина).

Коронована адресатка відповість (29 грудня 1774 року) Вольтеру не без роздратування і з неприкритою зневагою та брехнею, намагаючись хоч нею будь-що принизити «маркіза», який декого цікавив тоді в Європі:

«Маркіз Пугачов, про якого ви знову пишете в листі від 16 грудня, жив як злодій і закінчив життя боягузом.

Він виявився таким полохливим і слабким у тюрмі, що довелося обережно готувати його до вироку з побоювання, аби він зразу не помер зі страху».

І все ж «маркіз Пугачов» помре не зі страху, хоча указом «ея величества» від 10 січня 1775 року вирок йому буде винесено такий, що не кожна людина могла його спокійно вислухати:

«Пугачову учинить смертну кару, четвертувати, голову настромити на кіл, частини тіла рознести по чотирьох частинах міста і покласти на колеса, а після на тих же місцях спалити…»

СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦЯ

«Десятого дня січня тисяча сімсот сімдесят п'ятого року, у вісім чи дев 'ять годин по півночі приїхали ми на Болото (місце в тодішній Москві, де здійснювалися кари, Болотяна площа Кремля), посередині котрого вже було споруджено ешафот, або лобне місце, навколо якого були вишикувані піхотні полки. Начальники і офіцери мали знаки і шарф поверх шуб – по причині міцного морозу…

Невдовзі з 'явився загін кірасир, за ним незвичайної висоти сані і в них сидів Пугачев; насупроти духівник його і ще якийсь чиновник, можливо секретар Тайної експедиції, за саньми слідував ще загін кінноти.

Пугачев з непокритою головою кланявся на обидва боки, поки везли його. Я не загледів в рисах лиця його нічого лютого. На позір він був сорока років, зросту середнього, обличчям смаглявий і блідий, очі його виблискували, ніс мав круглуватий, волосся, пригадується, чорне і невелику борідку клином.

Сани зупинилися біля ґанку лобного місця. Пугачев і улюбленець його Перфільєв в супроводі духівника і двох чиновників ледве зійшли на ешафот, як почулося наказове слово: „На караул!“, і один з чиновників почав читати маніфест. Майже кожне слово до мене долітало.

При виголошенні читцем імені і прізвиська головного злодія, також і станиці, де він народився, обер-поліцмейстер питав його голосно: „Чи ти, донський козак Ємелька Пугачев?“

Він так же громко відповідав: „Так, государ, я донський козак Зимовейської станиці Ємелька Пугачев“. Потім, під час читання цього маніфесту він, дивлячись на собор, часто хрестився. Між тим як сподвижник його Перфільєв, чималого зросту, сутулий, рябий і лютий на вигляд, стояв непорушно, опустивши очі долу. Після прочитання маніфесту, духівник сказав кілька слів, благословив їх і пішов з ешафоту. Той, хто читав маніфест, теж: пішов за ним.

Тоді Пугачев зробив з хресним знаменням кілька земних поклонів (повернувшись до собору), потім з поквапливим виглядом став прощатися з народом: кланяючись на всі боки, говорив голосно, уриваним голосом: „Прости народ православний, відпусти мене в чому я нагрубіянив перед тобою, прости, народе православний!“

При цьому слові екзекутор дав знак: кати кинулись роздягати його: зірвали білий баранячий кожух, стали роздирати рукави шовкового малинового півкаптана. Тоді він сплеснув руками, відкинувся навзнак і вмить закривавлена голова вже висіла в повітрі: кат змахнув її за волосся.

Ще через день останки Пугачева спалили разом з ешафотом і саньми, на яких його везли на страту…»

А на Україні, на такій же розтерзаній Січі ще довго-довго співатимуть кобзарі:

Та й нині ще співають.

І завтра-позавтра співатимуть.

І доти співатимуть, поки воля з неволею битиметься, а вона битиметься вічно, покіль рід людський існуватиме на планеті Земля, поки одні нащадки праотців Адама та Єви називатимуть себе козаками, а інші – панами, яким перші, як мужики панщинні мають належати чи не по державному праву (хоч по Божому вони й вільні); покіль одні матимуть панщизну робити, а інші над ними панувати.