Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

І шкода було Оксані дядечка Омелька Пугача до сліз, шкода, як батька рідного, і плакала ночами, втаємничуючи сльози свої, аби батько не причепився: за тим харцизякою?!. Та за ним давно шибениця плаче, а ти…

Батько таки й загледів її сльози, але тільки зітхнув, подумавши, що то вона за Тарасом плаче.

Оксана і за дядечком Омельком плакала, і за коханим сльози лила – від Тараса з Дону, з Волги чи Яїка – Бог його знає, де він нині перебуває, коли живий, – як і раніше – ані слуху, ані духу, ані куцої вісточки. Пропав чоловік та й годі! Чи живий він, чи, може, й кісточки його вже зотліли в чужій чужаниці – хто достеменно скаже.

Не знаходила собі місця. Тільки ранок засіріє, ще й туман над річкою не здіймається, а вона вже бігла до Кальміусу, бо десь буцімто коні заіржали, бігла подивитися чи не повертаються бува з тієї сторони запорожці, які ходили дядечку Омелькові помагати?

Іноді поверталися, але Тараса серед них не було і про нього ніхто нічого не знав і не чув. Пропав чоловік! Докозакувався козак!

А коли вже чекати-виглядати Тараса не було ніяких сил, коли і самої віри вже не зосталося, що він бодай коли-небудь повернеться додому з далекого походу, Соломія, яка й сама тяжко переживала, порадила невістці сходити до Пріськи-ворожки та й запитати в неї про долю пропалого чоловіка – чи живий він, чи…

І не доказала.

Та й що доказувати, як і так усе ясно.

Пішла Оксана до баби Пріськи, бо більше ні до кого було йти.

Відколи себе пам'ятала, бабу Пріську в їхній Слободі інакше, як Найменшенькою й не називали. І ніхто із слобожан і не пам'ятав, яке ж у старої було справжнє прізвище (та й чи було воно?), усі звали її не інакше, як Найменшенька. І баба звикла до того прізвиська та вже й віку з ним доживала. А жила вона в Слободі сама, одна-однісінька – чоловіка свого (згадуючи, вона називала його просто дідом, бо ім'я на той час вже забула, десь воно щезло за туманом років: дід та й дід) поховала так давно, що й не пам'ятала в якім році («в гентім», казала. Та й щоб від того змінилося в її житті, якби вона раптом і згадала?), син-козак головою наклав у сутичці з ногайцями (ординська стріла навиліт пробила йому шию, цівкою вдарила кров, він упав коневі на гриву, а потім і з коня зсунувся. Після бою його знайшли в густій траві по коневі, який звісивши голову, стояв на однім місці біля мертвого вже господаря свого чи не всю ніч!); невістку людолови, які на Слободу тоді напали, з двома дітками в ясир-неволю погнали. Казали, що в Кафу, на невільницький ринок, де й розлучили її з донечками – їх окремо продали любителям малолітніх дівчаток, матір (вона ще молода була й нічого з себе) – окремо. Та й запав навіки за ними слід, як запав він за сотнями тисяч інших українців, проданих на протязі віків у рабство на Близький і такий неймовірно далекий Схід.

А ось Пріську смерть тоді обминула. Та й кому, якому людолову потрібна стара баба? Мороки з нею багато, а виторгу за старе руб'я – ані коп'я! Навіть удома її тримати і то вигоди немає – яка робітниця зі старої? Годуй тільки… Тож кочовик, як невістку з доньками хапали, турнув стару конем, вона зашкопиртавшись, полетіла сторчака. І затихла. На неї більше й уваги не звернули, а вона день і ніч пролежавши, очунялась – як уже Слобода догорала й вороння, полискуючи чорним оперенням крил, над трупами кружляло…

Звідтоді й живе – одна-однісінька, як відчахнута, але ще жива гілка їхнього громом розбитого сімейного древа.

– А що маю робити, як жити все дно треба – раз Господь життя дав, – казала вона, бувало, з філософським спокоєм приреченої.

І жила.

Слобода відбудувалася (чи уперше їй) і знову життя на порубіжжі увійшло у звичну свою колію, тільки старій ніхто не повернув ні сина-козака, ні невістки з двома онучечками…

Та й хто їй міг їх повернути – не вона перша сім'ю втратила, не вона остання. Світ такий жорстокий, бо диявол у ньому празнує свою побіду, от і зло все од нього!

Скільки їй уже виповнилося років – не пам'ятала. Може сто, а може, й більше віку. Коли хто питав – так, при нагоді, з інтересу – довго морщила маленького лобика і, зрештою, сухі ручки розводила безпомічно.

– Бог його святий знає, скіко мені літ-літечок – так що звиняйте, люди добрі. Скільки вже не маю – всі, знаття, мої. Давно ж у цьому світі живу, а тому – давнезна. А скіко мені од роду – звиняйте, хорувати вже стала на пам'ять. Що недавно лучалося – ще пам'ятаю, а що за далиною літ прожитих… Ні, не пригадую. Та й нащо літа рахувати, все дно, коли прийде мені час помирати – помру. Ляжу, складу руки на грудях, очі заплющу та й готова. А коли сама не зроблю, то вже ви мені, люди добрі, руки мої складете і очі мені закриєте…