Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

З'явилась вона у своїх батьків останньою дитиною («Давно се було, вже, мабуть, більше ста літ тому»), тож у сім'ї лагідно її звали найменшенькою. («А де це наша найменшенька?..»), так і прилипло до неї на всі роки прийдешні та грядущі – Найменшенька. Вона й звикла. Навіть і тоді, як її звали Найменшенькою вже старою. Хай, казала, хоч і горшком називають, аби в піч не садовили…

На позір була й справді чи не найменшою серед старих людей Слободи. Глянеш, – піддівок та й усе. Тільки жовтяве личко у борозенках та густій сітці зморщок, схоже на печене яблучко, видавало, що вона не дівча (хоч поставою своєю віддалеки та ще збоку і схожа), а стара баба.

Знана вона в Слободі ще й тим, що файно (казали, правда, хвайно) ворожила, і на картах (були в неї ворожильні карти), і по зірках могла угадувати минуле кого б то не було, та майбутнє, те, що ще тільки буде.

Тож і займалася ворожбою і з того й жила – та й чи багато старій, та ще такій дрібній бабі, треба?

Узяла Оксана в хустинку десяток яєць та й пішла за порадою Соломії до ворожеї. Її маленька хатка, що вже невідь як і трималася купи (та й від чого вона цілою буде, як у баби немає в обійсті чоловічих рук?) стояла біля самого Кальміусу в глухім кривулястім завулку, де увечері й ходити було лячно. (У бур'янах, – а стара городом не користувалася, не мала сили, – казали, вже й вовки завелися.) А Оксана увечері пішла, як сонце сіло й добре звечоріло, аж споночіло й у небесній високості зорі рясно висипали – по зірках стара ворожить, тому й пішла до неї, як небо визоріло. Страшненько було йти пустельним і темним завулком, де під кожним кущем ввижалася різна, прости Господи, чортівня – та ще десь у прибережжі кричав і кричав пугач: пугу, пугу! Як найнявся!

Стара сиділа у дворику на призьбі, Оксана її, маленьку, на тлі білої стіни й загледіла.

– Ой, бабусю, і як же ви не боїтеся жити, як до вас навіть іти лячно?!

– Це ти… Оксано? – дивно, що стара так легко упізнала свою пізню гостю. – Осавула Савки дочка?

– Ага, Савки-осавула.

– То заходь до мого двору – гостею будеш. Сідай на призьбочці, посидимо, погомонимо, бо мені що вдень, що вночі ні до кого й слівце мовити. Наче на межлюдді живу самотиною. А чи не боюсь, питаєш? Ох, дитино!.. Проживеш з моє та з моє переживеш, то вже ніякої трясці не боятимешся. Та й кого мені страхатися? Хіба що долі своєї? Так вона мені Богом дана. Яка не яка, а моя…

– Пугача лячно, – Оксана хутенько, наче шукаючи захисту, присіла біля старої на призьбу. – Чуєте, як пугукає моторошно?

– Чого птаха боятися, бодай і пугача, дитино моя? Люди страшніші за найстрашнішого птаха чи звіра, а я вже і їх не боюся. Відбоялася за довгий вік. Теперечки ось сиджу та опрягу свою, ту, що з косою, виглядаю.

Щось забарилась моя смертонька, а я її виглядаючи, все живу та й живу – хоч і жити не хочеться. Та й потреби в тойму не маю.

Але що вдієш.

Коли ти людина, то й мусиш жити. Покіль Господь до себе, у Царство своє Небесне не погукає. А як погукає, то вже там і побачу своє сімейство – і діда, і сина, і невістку з онучками. Живу в передчутті скорої зустрічі з ними, з рідними своїми. Та й батько з матір'ю – я ж у них найменшенька – там, сестри і брати старші теж там. Ого-го скіко в мене буде зустрічей, як прийду в Царство Небесне!.. Та чого це все я та я, а ти мовчиш. Кажи, чого до старої прийшла ворожбитки. Хочеш аби я тобі по зірках поворожила?

– Хочу, воріженько бабусенько, – Оксана трохи заспокоїлась, слава Богу пугач у прибережжі нарешті затих, тільки вода десь шумить та жаби квакають, тож стало не так лячно. Ніби страхопудало з тебе зіскочило й лишило тебе в спокої.

– Нащо тобі, молодій, бабське ворожбитство?

– Скажи мені, бабусенько, на зірки небесні подивившись, де мій Тарас і що з ним? Як подався в минулому році за Кальміус в чужу сторононьку, буцімто до дядька Омелька, так звідтоді од нього ні слуху ні духу. Не знаю чи й живий він? А як живий, то чи повернеться додомоньку – несила мені його вже чекати-виглядати? Різне, і лихе теж, в голову лізе, спокою і сну мене позбавляє. Вроді я тепер і не заміжня, і не вдова, а хтозна і яка.

– А я так уже й не чекаю нікого, – зітхнула стара. – Відждала своє, відчекала, відвиглядала. Буде з мене. А поворожити… Чого ж. Можна й поворожити. Правда, кажуть, надвоє баба ворожить: або дощик буде, або сніг, а баба таки вгадає. Ох-ох-ох…

Крекчучи та спираючись на костур, якось звелася з призьби, скаржачись на свій «клятющий» поперек. Оксана й собі схопилася.

– А ти – сиди, – веліла Пріська. – Покіль я із зірками за твого судженого балакатиму, прищулься та й сиди на призьбі, як перепілка в житі. А що я тобі буду потім звіщати – втішне чи сумне, радісне чи печальне – то вже не май на мене, стару, гніву. Я кажу людям тіко те, що мені зірки кажуть. А скажуть вони сумне й печальне, так і кажу сумне й печальне, скажуть утішне, утішне і я перекажу. Моє, як той казав, діло маленьке.