Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

У своїх маніфестах, що їх неписьменному вождю повсталих складав його «секретар» Перфільєв, Пугачов від імені «імператора Петра III» обіцятиме «вічну вольність», усім амністію за минулі бунти і прощення за всі раніше содіяні вчинки, а яїцьким козакам право користуватися на свій розсуд річкою Яїком з усіма землями, угіддями, соляними промислами, рибною ловлею – від верхів'я до гирла, а всім разом – «вічну вольність». Але попри все і деякі успіхи, військо його залишалося все ще погано озброєним, ненавченим і некерованим тлумом, під Оренбургом він буде вщент розбитий урядовими військами, а сам «імператор Петро III» своїми соратниками підступно схоплений і виданий владі – із сподіванкою, що імператриця зарахує їм голову Пугачова і помилує їхні голови. Проте «полковники» Пугачова будуть знищені, за винятком хіба що українця, запорозького осавула Василя Журби. Останньому таки вдасться після розгрому Пугачова повернутися з Поволжя, силою зброї пробивши собі дорогу на Лівобережну Україну, де він – та ще на Слобожанщині – збиратиме нові повстанські загони і діятиме, все ще вірячи, що Пугачову й цього разу вдасться вирватися на волю, як до того вдавалося не раз, і боротьба спалахне з новою силою…

Але – не вдалося. Скільки вірьовка не в'ється, а кінець їй все одно знайдеться. Знайшовся він і Ємельці Пугачову, донському козакові, який за мужність отримав чин хорунжого, лагідно званому на Золотій Річці Омельком Пугачем. Добрим дядечком Омельком, весільним батьком її Тараса, він назавжди закарбується в пам'яті Оксани Кожум'яки. Хіба що батько трохи псуватиме їй згадку про донця, коли бурчатиме (правда, лише під кепський настрій чи будучи в ту мить роздратованим):

– Дядько Омелько?.. Який він дядечко? Може, дідько – то інша річ! А загалом, донський харцизяка! Лотр він, а не цар… ха-ха… Петро Третій! Та я перший цього «царя» в льох запирав, як він у слободі з'явився… Жаль, що Тарас його тоді звільнив… Царська величність. Ха! Він такий же цар, як я, к приміру, кошовий отаман Війська Запорозького!.. Хоча… Кошовим отаманом я ще можу стати – чим чорт не жартує, а ось він царем – аніколи! І близько царем його не пахло й не смерділо! Башибузук він! Галабурдник! Сибіряка! Головоріз-зарізяка! Здобичник! Горлодер! Харцизяка! Істинний харцизяка! Скільки людей з-за нього, пройдисвіта, постраждало і ще постраждає!

По-своєму він, звичайно ж, був правий, хоча вигукував так – це Оксана відчувала, – незлобиво. Радше для форсу. Такий собі фортель з його боку, вибрик від повноти життя! Що він, мовляв, не такий як інші, обережніший і розсудливий, і на рожен ніколи не полізе. Він і тоді не вірив донському перебіжчику, коли той, перепливши Кальміус у Слободі заявився, ні тепер, коли він пів-Росії на дибу підняв…

Проте, – і це Оксана теж відчувала, бо добре батька знала, – дещо донцеві навіть заздрив: це ж треба, що затіяв той паливода! Уся імперія про нього заговорила! Вдатна він, мабуть, людина був – царство небесне душі його невгамовній, – коли на таке зважився. Слави превеликої наробив. Але як та синиця, котра обіцяла море запалити і всі наївні повірили небораці й збіглися дивитися на те видовисько – ось, мовляв, море буде горіти! Синичка підпалить його!

Тільки Омелькова витівка, на одміну од синичої, великою кров'ю закінчилася.

І чим більше батько бурчав при згадці імені Пугача, обзивав його башибузуком, тим більше Оксана вірила, що дядечко Омелько переможе. Імперське море кривди він таки підпалить!

Кажуть, що тьма-тьмуща народу за ним пішла. Одчайдухи з одчайдух, які вже більше не можуть гніт терпіти.

І пішла, і йде за ним.

З усіх усюд до нього люд пливом пливе – не може він не перемогти, не здобути обіцяної волі. А цар він насправді, чи донський все ж таки козак з діда-прадіда – чи не все, зрештою, одно. Головне, аби переміг.

Але – не переміг і волі омріяної не здобув. Його самого перемогли.

Омелька Пугача (він же – Ємельян Пугачов) чи його величність Петра Третього в личині донського козака – хто тепер достеменно скаже. Буцімто на початку осені сімдесят четвертого (чи наприкінці літа, чутки різні доходили) проти Пугача з наказу цариці виступив знаменитий російський генерал Суворов, розбив бунтівника і в залізній клітці відвіз його в город Симбірськ, а вже звідти народного вождя мали відправити в Москву.

У все тій же залізній клітці – на люту смерть.

І заспівали на Запорожжі сліпі лірники й кобзарі.

Заспівали, як заридали: